Митець

Присвячується О.В.Прежеголинському

Він був художник. Як це романтично!

Красивий, наче давньогрецький бог!

Бунтар по духу – майже «бомж» фактично.

Кував катани, пив гарячий грог,

Писав вірші – наслідував Війона

(Бо так, як той, знав ціну сухаря),

Грав на гітарі, цитував Платона,

Пройти на яхті мріяв всі моря…

Вона росла залюбленою в море,

І, як Ассоль, все виглядала Грея,

Художнику – на щастя чи на горе –

Зустрілася. Наївністю своєю

Завоювала його мужнє серце.

Закохана, митця боготворила.

Вони були як патока із перцем,

Але Марго літала, мов на крилах!

Коли співав, до рота заглядала.

Читав вірші – шептала, як молитву.

Варила чай, майстерню доглядала

І мила пензлі. Та його гонитву

За іншими в душі не розуміла.

«Ти й так найкращий!» – шепотіла ніжно.

Не слухав. Хто вона така? Безкрила!

Безпристрасна. І дивиться безгрішно…

Художнику потрібна інша жінка:

Палка, гаряча, щоби в ліжку гріла!

Цнотлива і легка, немов пір’їнка,

Марго порив митця не зрозуміла.

Вона, як муза, прагла надихати

І піднімати генія до неба.

Він, як мужик, хотів її кохати.

Хотів як жінку! Ангела не треба…

Вона пішла, залишивши надію

І віру в серці, що Митець – найкращий.

А він сміявся! Перекреслив мрію

В Добро і в те, що Геній – не пропащий.

І Князя Тьми за нього не просила,

Піднеслася, усім вітрам відкрита.

Де ти, Митець? Лише в коханні сила!

Вона була Марго. Не Маргарита.