ЛАУРА

І

– Владиславе! Панно Лауро! Прошу, зачекайте! – гукав опецькуватий Франик, з острахом поглядаючи на крем’яхи буруватого ґрунту, що вилітали з-під передніх копит його жеребця.

Вони мчали полем, нещодавно зораним. Попереду блакитною блискавкою – Лаура, 19-річна донька графа Карела Пшездецького, за нею – його кузен Владислав. Мабуть, вітер свистів у вухах від швидкого галопу, тому вони не чули жалюгідного волання і нестримно віддалялись від невмілого наїзника. Перетнувши поле, опинились на березі невеличкої річки, по берегах порослої очеретом. Лаура сильно натягнула повіддя, і Гертруда раптово зупинилась, ледь не присідаючи на задні ноги, видаючи передніми витіюваті па в повітрі. Владислав зіскочив із сідла, підбіг і схопив кобилу за вуздечку. Гертруда зафоркала, намагаючись куснути несподіваного кривдника за плече, та юнак ухилився.

– Заспокойся, Гертрудо! – засміялась розрум’янена від скачки дівчина. – Не бійся! Пан Владислав і сам боїться!

Справді, хоч на чолі в юнака виступили бісеринки поту, обличчя його було мармурово-блідим. Мовчки він відпустив повід і простягнув до панянки руки.

Все ще посміхаючись, Лаура легко зісковзнула із сідла просто в обійми молодого шляхтича, але тієї ж миті вислизнула і, ніби нічого й не було, обняла за шию каракову кобилу. Блакитно-синя амазонка облягала струнке дівоче тіло, підкреслюючи вигини і принади, русяві локони виблискували перестиглим житом з-під капелюшка, прикрашеного волошковими стрічками.

Владислав зітхнув.

– Ви смієтесь наді мною, Лауро! Перепрошую – панно Лауро.

Та не відповіла. Не обернулась. Але тоненька рука в чорній лайковій рукавичці ледь помітно затремтіла. Кобила роздула породисті ніздрі й захвилювалась. Лаура погладила свою улюбленицю по щоці.

– Спокійно, Герті!

Обернулась до юнака, ледь помітно посміхнулася.

– Ви завтра їдете, Владиславе?

– Так, мушу повертатися до Варшави.

– Це остаточно?

– О, Лауро!.. Ви ж знаєте, що…

– Що, Владиславе?

– Понад усе на світі хотів би я залишитися в Чорному Острові! Але ж…

– Ви не можете залишитись… Пан Владислав має зробити блискучу кар’єру! А я вийду заміж за Вашого кузена Франца…

Схвильований і засмучений юнак перебив Лаурину тираду:

– Не кажіть цього, Лауро! Хочете, я украду Вас? Візьмемо шлюб, таємно, а тоді батьки пробачать нам – і все буде…

– Не буде, Владзьо! Батько ніколи, чуєш, ніколи мені не пробачить! А я ні за що не піду проти його волі…

Лаура добре знала батьків норов. Ще не затяглась сердечна рана від розлуки з сестрою…

Марія була старшою на три роки, але вони були справжніми сестрами, зв’язаними не лише кровними узами, а й міцною дружбою, довірою і щирою любов’ю.

Граф Карел Густав Йосиф Пшездецький був гарним сім’янином, люблячим чоловіком і батьком. Заради красуні-дружини, Ельжбети-Софії, молодшої на 12 років, звиклої до розкошів королівського двору, перетворив свій маєток у Чорному Острові на літню резиденцію графині: у палаці була картинна галерея, багата бібліотека, часто давали бали, на які з’їжджалося панство з усієї округи, адже у Пшездецьких був театр і найкращий оркестр, яким керував італійський диригент Луїджі Тоніні. У прекрасному парку, розбитому відомим майстром Мак-Клером, можна було усамітнитися в котрійсь із ажурних альтанок або відвідати звіринець.

Окрасою палацового комплексу був штучний острівець з англійським павільйоном, де під час прийомів грав оркестр. Потрапити на нього можна було гарненьким мостиком. Але граф так любив своїх донечок, що просто від їхніх вікон влаштував ще один, підвісний місток, аби вони могли вранці перебігати до павільйону, не замочивши у росі ніжок.

Лаура з ніжністю подумала про батька. Так, таточко в неї найкращий! Не було нічого, чого б він не зробив заради «своїх дівчаток», як любив називати граф дружину і доньок. У них завжди все було найдорожче, найвишуканіше, наймодніше. Розповідали (бо сама Лаура цього не пам’ятала), як після повернення з Кавказу граф наказав викопати величезний ставок і розводити там форель, бо його коханій дружині сподобався її смак. Через те, що форель живе лише у крижаній гірській воді, доводилося взимку заготовляти лід і зберігати його в льохах, а влітку щодня обкладати ним ставок. На щастя, форель Лізі швидко приїлась…

– Про що Ви замислились, Лауро?

– Нам треба повертатись. Он Франьо з’явився на пагорбі.

Справді, вдалині показався вершник. Молоді люди теж сіли на коней і неквапом поїхали йому назустріч.

– Лауро, я поговорю з Францем, скажу, що кохаю Вас…

– Ні, Владиславе, це не має сенсу.

– Чому ж?

– Батько все одно не дозволить нам побратися, а якщо і дозволить…

Лаура пригадала весілля сестри. Минулого року вони святкували його у Вістбадені. Під час церемонії батько був спокійний, серйозний, але якийсь невеселий, ніби прощався з донькою назавжди. Лаура відчувала щось недобре, але не могла зрозуміти, чим він незадоволений. Граф Вінцент Валевський, з яким одружилась Марія, був багатий, ні в чому не поступався Пшездецьким. Досить молодий, всього на 9 років старший за дружину, і закоханий у неї, як хлопчисько. Граф нібито схвалював вибір доньки, але після повернення додому заборонив згадувати про неї. Лаура не розуміла: чому батько так поводиться? Що сталось? Чим Марія завинила?

У листі сестра пояснила: він хотів, щоби донечки завжди були з ним, не виїжджали з Чорного Острова. Досить того, що мати була фрейліною імператриці Євгенії, дружини Наполеона Третього, і мусила більшість часу проводити при дворі. Граф повинен був миритися з нескінченними шанувальниками Ельжбети, заплющував очі на її приватне листування, супроводжував дружину в закордонних поїздках і робив усе, що мав робити люблячий чоловік світської дами. Проте мріяв про тихе провінційне життя в оточенні родини і робив для того все можливе. На його землях працювали сотні селян, і хоч господар він був жорсткий і часом навіть жорстокий, дбав про них, виділяючи кошти на дороги, школи, лікарню, аптеку, давав пожертви і костелу, і церкві. Та не дав Господь йому сина, і це пригнічувало, відбирало упевненість у майбутньому. Кому залишить справу рук своїх? Хто збереже і примножить багатство роду? Єдина надія – на донечок, яких ростив у Чорному Острові, учив любити свою землю…

Марія оселилась у Варшаві, залишилась одна Лаура, і та на порі, скоро теж має вийти заміж і залишити родове гніздо. Тому граф вирішив видати молодшу дочку за одного із сусідів: і землі з’єднаються, і управляти маєтком буде кому. Бажаючих вистачало: Лаура була неймовірною красунею, на балах жодна дівчина не могла з нею зрівнятись, та й вдачу мала легку, була спокійна, весела, лагідна – не дівчина, а янгол.

Найкращою кандидатурою в зяті був Франц Огинський – не такий багатий, як граф Пшездецький, зате розважливий, уважний, надійний, та й закоханий у Лауру з дитинства. Дівчина теж любила його, як брата, часом кепкувала – по-доброму, та Франц не ображався: бути поруч з Лаурою було для нього найбільшим щастям. Старий граф уже уявляв собі, як бавить онуків, аж тут з’явився Владислав, племінник Огинських – надзвичайно гарний, освічений, шляхетний і з блискучим майбутнім. Він якнайкраще пасував Лаурі, і якби у неї був брат, граф з радістю благословив би їхній шлюб. Так і сказав доньці, помітивши, як сяють її очі, коли вона дивиться на Владислава. «Не закохуйся, Лауро. Він скоро поїде до Варшави, на нього чекає велике майбутнє. А твоє майбутнє – тут, у Чорному Острові».

«Не закохуйся…» Пізно, таточку…

Раптом на дорозі показалося ландо, запряжене парою вороних: граф повертався в маєток. Карелу Пшездецькому вистачило одного погляду, аби зрозуміти, що донька його не послухалась. «Мадемуазель Лауро, – звернувся французькою, ігноруючи привітання Владислава, – зараз же повертайтесь додому!» Коли граф гнівався, з польської завжди переходив на французьку, яка мала стримувати його запальний норов, як він вважав. «Але папá...» – почала Лаура, та батько не слухав: «Додому!» Торкнув стеком фурмана – і ландо зірвалося з місця.

Лаура і не уявляла, що сльози можуть з’являтися так раптово і рясно. Вона пришпорила кобилу і понеслася до маєтку. Не чула, як гукали до неї Франик і Владислав, не бачила дороги… Останнє, що пам’ятала: як злітає у повітря, в самісіньке небо…

ІІ

Знизу тихо линула сумна мелодія. Графиня грала на фортепіано ноктюрн Ференца Ліста. У прекрасній музиці відчувалися ніжність, кохання, гармонія і чистота почуттів. По блідій щічці Лаури покотилася сльозинка…

Батько помітив це і гукнув з дверей:

– Лізі, будь ласка, не треба!

– Ні, ні, таточку, хай мама грає! Це ж «Мрії кохання»…

Кароль Пшездецький сів біля ліжка, взяв доньчину руку і поцілував прозорі пальчики.

– Завтра ми вирушаємо до Італії. Там найкращі лікарі, серденько, вони поставлять тебе на ноги!

– Не треба, тату, послухай мене, хоч тепер послухай! Нічого не допоможе. У мене пошкоджений хребет, ти сам це прекрасно знаєш. Уже два роки, цілих два роки я лежу, прикута до ліжка. Мої ноги перетворились на дві непотрібні палки. Ти витрачаєш стільки коштів на лікарів, які нічим не можуть мені допомогти, тільки мучать непотрібними процедурами. Досить, тату, я прошу тебе!

– Донечко, не кажи так. Ти обов’язково видужаєш! Ти ще дуже молода, твій організм бореться з хворобою…

– Це не хвороба, тату! Як ти не розумієш? Це вирок! Я ніколи, чуєш, ніколи не зможу ходити! Не зможу танцювати, їздити на конях, навіть просто стояти самостійно! Я не вийду заміж, не народжу дітей, – навіщо мені жити? Я не хочу, тату! Не хочу жити!

– Гріх так говорити, люба…

– Гріх? Ти кажеш: гріх? – Лаура засміялась, зло і безсило. – Це єдиний гріх, на який я тепер спроможна…

Кароль заплакав. Ці два роки він плакав щодня, картаючи себе і винуватячи у доньчиному нещасті. Якби можна було повернути час назад! Сотні разів уявляв ту рокову зустріч, подумки і вголос просив пробачення у Лаури. Вона, янгольська душа, не тримала зла і не вбачала батькової провини. «На все воля Божа», – заспокоювала. Та він знав, що то його гріх, адже молився, просив Господа, щоб Лаура навіки залишилась у Чорному Острові. І Господь почув його молитви…

Граф розумів, що доньку вилікувати неможливо, але не втрачав надії, намагався вірити в диво, тому запрошував не лише лікарів, а й священиків, щедро жертвував на храми і монастирі. Тепер же вирішив везти Лауру до Італії: якщо не допоможуть лікарі, то, можливо, у Ватикані знайдуться засоби для її зцілення.

– Таточку, можу я тебе про щось попросити?

– Так, люба, все, що захочеш!

– Я хочу попрощатися з сестрою.

– Що ти говориш, донечко? Як попрощатися? Якщо ти хочеш побачити Марію, я напишу, і вона приїде до нас в Італію.

– Вона не зможе приїхати, бо знову чекає дитину. Давай ми поїдемо до Риму через Варшаву. Я дуже хочу її побачити!

– Добре, Лауро, все буде, як ти хочеш…

ІІІ

Лауру не врятували італійські лікарі, під час довгої подорожі душа її відлетіла на небо. Зате, як і мріяла, побачила сестру, аби проститися з Марією навіки. Великою радістю було знайомство з маленькими племінниками. Граф Пшездецький теж дуже втішився онуками, нащадками свого роду. Він ще не знав, що онуків у них з Ельжбетою буде шестеро, і всі носитимуть прізвище Валевських.

Тіло Лаури Пшездецької було доставлене в Чорний Острів залізницею і упокоєне в родинній усипальниці в підвалі костелу Успіння Пресвятої Богородиці. Невтішні батьки замовили в Римі коштовний надгробок. Виконав його видатний скульптор, професор Петербурзької академії мистецтв Віктор Бродський. Два роки працював митець над скульптурою. З чотиритонної глиби білого каррарського мармуру вирізьбив сплячу дівчину неймовірної вроди. Побачивши цей пам’ятник, парафіяни умовили графа не ховати його у підземелля, а залишити в костелі, щоби всі могли милуватися неземною красою мармурової Лаури.

КАРАКОВИЙ (від тюрк. kara – чорний) (спец.). Темно-гнідий, майже вороний, з підпалинами в пахах і на морді (масть коней).

ЛАНДО́ (заст.). Карета з відкидним верхом на чотири місця.

СТЕК. Тонка палиця з ремінною петлею на кінці, що служить хлистом при верховій їзді.

ФУ́РМАН (заст.). Людина, яка править кінним екіпажем, найчастіше найманим; візник.

12-14.07.2016 р.