Колись я проклинатиму цей день…

Колись я проклинатиму цей день…

Зустрів мене на мокрому вокзалі,

Уник майстерно слізних одкровень,

Тамуючи цілунками печалі.

Валіза й кошик мокли під дощем,

Торт взагалі лишився у вагоні…

Ми цілувались під твоїм плащем –

Самі на спорожнілому пероні.

Не розмикали рук ми ні на мить:

Ані в таксі, ні в ліфті, навіть в душі;

Коли бажання пристрасно бринить,

Закохані до поглядів байдужі.

Вечеря в номер… Стиглих полуниць

Солодкий сік на незасмаглій шкірі…

І, лежачи на ліжку горілиць,

Вживати намагалися «Дайкірі»…

Ніч промайнула подихом одним –

І знов перон. Лишилось півгодини…

Мені на південь, на півострів Крим,

Тобі – в село, до вірної дружини.

Ти не зі мною вже, думками там,

Вигадуєш брехню правдоподібну,

Важливіший тепер синенький штамп

За почуття… Так боляче й огидно!

Ти поспішаєш. До купе забіг,

Валізу кинув. Куций поцілунок

Холодних вуст. «Дзвонитиму тобі,

Та не щодня», – сумнівний подарунок…

І знову дощ… Хай змиє всі сліди

Злочинних вчинків! Ні, йому несила…

Картатимусь віднині й назавжди:

Заради чого забруднила крила?..