Коли заспокоїться жінка

За столиком в прокуреному барі

Сиділи двоє. Музика лунала.

– Ще року не минуло, як ми в парі,

Але вона мене вже задовбала, –

Богдан поскарживсь кумові Миколі. –

Сьогодні вранці посварились знову.

І через що? Грошей даю доволі:

В салон піди, купи собі обнову…

Так ні, все мало! «Хочу у Карпати!

У «Буковелі» фестиваль. Збирайся!»

Сказав: «Від ранку сніг іде лапатий.

Ставай на лижі,  досхочу катайся!»

Образилась, від ранку губи дує.

А так в усьому справна молодиця!

Ще молода, тому і вередує,

Вже заспокоїться, як стукне тридцять.

Микола посміхнувся сумно в вуса:

– Даремно так чекаєш цього ти.

Моїй вже сорок, але я молюся,

Щоб заспокоїлась хоч до п’ятдесяти.

Така ж проблема: не припнути в хаті!

То в санаторій хоче, то на море.

Вистави, заходи, вечірки, паті…

Що жінці добре, нам з тобою – горе!

Аж раптом на столі перед кумами

Півлітра народилась, оковита.

За нею – дядечко:

– Чи можна з вами

Посидіти разом, погомоніти?

Не хочу вас лякати (вибачайте,

Почув розмову вашу ненароком)…

Ви, хлопці, не соромтесь, наливайте!

Скажу вам… Але ні, хильніть потроху!

Мені сімдесят п’ять минуло вчора,

То я продовжую бенкетувати.

– Вітаємо! – почав було Микола,

Та іменинник зупинив:

– Ви знати

Повинні, хлопці, величезну тайну

(Пройшов серйозні я життєві школи,

Досліджуючи Жінку надзвичайну):

Вона не заспокоїться ніколи!

Моя Наталя теж восьмий десяток

Вже розміняла. Разом – вічність цілу!

Та я вважаю: мій найбільший статок,

Що зрозумів нарешті свою милу.

Жінки, звичайно, берегині миру,

Достатку, щастя, затишку в родині,

Нам надають завжди підтримку щиру.

Але не тільки гарні господині

Вони у нас. Жінки – натури творчі!

Щодня даруйте їм маленьке диво,

Натхнення й враження. Тоді без порчі

Життя ваше минатиме щасливо.

Не можна зачиняти пташку в клітці:

Марніти буде, мріяти про волю.

Свободу дайте! І в щасливій жінці

Свою знайдете благодатну долю.