Хай буде так
Забути, все забути!
Назавжди.
Ми більше не повернемось
туди,
Де кожний подих повнився
тобою.
Ти – переможець дивного
двобою
Між жалістю і
самолюбуванням,
Зрадливими словами і
мовчанням…
Мовчало серце. Пінились слова,
За стільки років згіркла пахлава
Твоїх речей. Ти не
дзвонив ні разу.
За гордістю ховаючи
образу,
Уважно сповідь слухала –
і знову
Втрачала волю, принципів основу…
«Не треба! Ні! Не хочу!»,
– шепотіла,
Але під тиском молодого
тіла
Розкрилась, для обіймів,
для жаги –
Раптово повінь топить
береги,
Невідворотно, стрімко,
без упину…
Хай буде так, як є… Хоч
на годину…
Жіноча мудрість? Первісний
інстинкт?
Заплутаний моральний
лабіринт.
Не люблячи, кохання
дарувати,
Жаліти і образи пробачати,
І рятувати (хай життя
минає!)
Тих, хто про тебе завтра
й не згадає…
|