Яскравий дитячий спогад

Яскравий літній день блаженно усміхався,

До мене загравав веселкою згори.

Блакитний дощ пробіг – і каламуть стекла вся,

На сонці виграють барвисті кольори.

Смарагдова трава в намисті із краплинок,

Петуній дивоквіт в фіалкових тонах,

Жовтогарячий жар нагідочок-іскринок,

Дзеркальний відблиск на смугастих кавунах…

Смородиною я розмалювала губи,

Сережки із вишень – красуня хоч куди!

Босоніж по воді – як справжні життєлюби! –

Крокую, сміючись… Щасливішу знайди!..

А сонечко пасе хмаринки невагомі,

І райдуги стрічки гойдає вітровій…

Спустившись  із небес, я бачу: незнайомі!

З’явилися чужі на вулиці моїй.

Попереду іде засмучена бабуся:

Срібляста сивина і синь сумна з очей

(Чи плакала вона, сказати не беруся,

Хоч пам’ятаю гніт похилених плечей).

Рожева, як зефір, як жвачка полунична

(Солодкий колір той фламінгових пір’їн),

Кофтиночка її впліталась органічно

В яскраву круговерть на тлі природних змін.

За бабцею онук, капризний і безстидний,

Ліпив з багна грудки і кидав в спину їй.

Бабуся мовчки йшла. Лишався слід огидний

На кофті – і в душі… В безсилості своїй,

Хоч і мала була, ніколи б не зізналась,

А тут – стою, реву, і слізоньки разком…

Яскравий день померк, палітра фарб змішалась,

Спотворена одним гидким, брудним мазком.