До сходу сонця

Сірі тіні наповнювали кімнату. Ширилися, збільшувались, заполоняли увесь вільний простір. Орисі здавалося, що сіра волога тягуча маса проникає навіть у легені, не дає дихати, від того голова зробилася важкою і порожньою, як дзвін. Більше години жінка сиділа в заціпенінні, важко спираючись на край великого обіднього столу. Раніше за ним збиралася вся родина: вона з чоловіком, діти, батьки. Тепер же не було нікого, лише вона, як сновида, сиділа у темряві, стискаючи долонями гарячу голову…

З Іваном прожила двадцять років у мирі й злагоді, виростили двох синів, та хвороба забрала її чоловіка. Залишившись удовою у неповних сорок років, Орися недовго тужила: симпатична, привітна, гарна господиня, як кажуть, «працевлаштована і упакована», – через рік зійшлася з Йосипом.

Йосип – повна протилежність її Івану: запальний та гордий, досі красивий, небайдужий до чужих жінок, так що Орися не переставала його ревнувати. Проте і до неї був уважним, дарував квіти й на рукав носив, та й до хлопців ставився по-доброму. Пропонував Орисі розписатися, але та відмовилась: «Мене і статус удови не коле!» Якби ж то вона знала…

Прожила з Йосипом «на віру» п’ять років, а виявилось, що не можна було йому вірити…

Відправивши на заробітки свою дружину Марію, п’ятдесятирічний чоловік відчув себе парубком. Жінка гарувала у далекій Італії, а він катав дівчат на новенькій автівці, придбаній на її кревні. Доньку видали заміж, тож ніяких клопотів! От тільки старенька мати постійно хворіла і потребувала догляду, але ж не чоловіча то справа, тому Марія найняла доглядальницю. І навіть коли Йосип розлучився з нею, мотивуючи тим, що два роки не бачив жінки, Марія продовжувала присилати гроші для хворої свекрухи. Платила доглядальниці й тоді, коли Йосип перейшов жити до Орисі, шкодуючи його матір, з якою прожили в одній хаті майже тридцять років. Що було в душі кинутої жінки, Орися не знала, могла тільки уявити, проте не співчувала суперниці: так їй і треба! Сама винна: не сиділося вдома, хотіла за кордон!

Тепер же Марія повернулася. І уявіть собі, назад, до Йосипової хати! Сама доглядала його матір, зробила ремонт – і не збиралася забиратись! Спочатку Орисі було байдуже, навіть підсміювалася з Маріїної «тупості», коли та на всі зароблені гроші купила квартиру доньці, взамін діставши згоду на довічне проживання у старій хаті. Та коли Йосип почав усе частіше затримуватись у матері, возити онучку (разом з колишньою дружиною) то в цирк, то в місто на морозиво, жінка захвилювалась. Сварка за сваркою, ревнощі й недовіра призвели до того, що Йосип зібрав речі й повернувся до батьківської хати.

Такого Орися не чекала. Як міг він проміняти її, красуню, на стару бабу? Не інакше як Марія поробила! Сама кинулась по ворожках, ті обіцяли повернути Йосипа, а він все не вертався й не вертався. Чого тільки Орися не вигадувала: і хворою прикидалася, дзвонила, що напилася пігулок і помирає, погрожувала, що повішається… Йосип приїжджав, заспокоював, пояснював, що не кохає жінку, але вони ж брали шлюб, у них донька і онучка, – Орися не хотіла слухати. Впадала в істерику, верещала й кидалася битись. Йосип не затримувався. А Орися сходила плачем, голосила, як за небіжчиком, і кляла. Проклинала страшно і Марію, і Йосипа, і весь їхній рід. Не кохала вже, та не могла змиритись, що її кинуто. Мріяла повернути Йосипа – і кинути самій, посміятися з нього, зневажити. Виношувала страшні плани помсти, ні про що не могла більше думати, з життєрадісної та гарної жіночки перетворилася на лиху відьму.

Сини вже давно повтікали з хати до бабусі, подруги і колеги уникали Орисю, не в змозі витримати спалахів гніву та потоку суцільного негативу. Залишившись наодинці з гнівом і болем, зраджена жінка все більше опускалася: не слідкувала за собою, не прибирала, не готувала їжу, навіть на роботу майже не ходила, постійно брала лікарняний…

Сьогодні ж Орися вирішила зробити «хід конем»: зателефонувала колишньому співмешканцеві, запросивши на останню розмову. Не плакала, не кричала – і Йосип обіцяв приїхати. Цілий день прибирала в оселі, готувала святкову вечерю (з морепродуктами – відомими афродізіаками), зробила манікюр і святкову зачіску, вдягнула нову сукню з декольте і туфлі на високих підборах – тобто, застосувала всю відому їй жіночу «зброю». Вперше за останні дні почувалася впевненою. От тепер уже Йосип точно повернеться! Ну, не може та пенсіонерка Марія бути їй суперницею!

Та з кожною годиною впевненість потроху розчинялась у нових сумнівах, смеркалося за вікнами – і сірий морок прокрадався у зболену душу.  Не телефонувала вже, не дивилася на годинник, тихо сиділа за столом, вглядаючись у невелике кругле люстерко зі збільшувальним склом, перед яким нещодавно підфарбовувала вії. Спостерігала, як неприродно збільшені очі розпливаються, повільно розчиняються у темряві, зникають… І зникає вона сама, невидима для світу…

Не житиме… Не топтатиме більше її душі брудними чоботами… Не належатиме нікому!..

Несподівано фари освітили зашторені вікна – під’їхала машина. Орися схопила зі столу ніж, міцно стиснула в долоні – до болю, до заніміння…

Йосип швидко зайшов до кімнати, ввімкнув світло – і переляк на обличчі змінився роздратованістю.

– Ти чого сидиш без світла? Я аж злякався, думав, з тобою щось сталося!

– Зі мною все вже сталося, Йосипе… Хіба може бути гірше?

– Ой, не починай! Кажи вже, чого кликала, бо я дуже поспішаю…

І справді, навіщо кликала? Орися вже не пам’ятала. Дивилась на колись коханого чоловіка – і не впізнавала. Де ніжність в очах? Де захоплення, вогники бажання? Він навіть не помітив ні святково сервірованого столу, ні її нового принадно-хвилюючого образу… Чужий. Тонкі губи кривляться у їдкій посмішці…

Забракло повітря. Потемніло в очах. Обличчя Йосипа страхітливо вурдилося, пішло зеленими хвилями… Рот роззявлявся, випльовуючи слова, але Орися нічого не чула. Бачила лише єдине місце на грудях, де мало б битися його серце… Кам’яне серце… Хіба може людина жити з кам’яним серцем? Ні, не може. Не повинна.

Орися зробила крок уперед, перехопила ніж правою рукою. Йосип закляк. Перелякано дивився на тонке блискуче вістря – і не міг навіть поворухнутися: такими страхітливо-порожніми були Орисині очі…

– Дідусю, де ти так довго? – несподівано дзвінко пролунало у загрозливій тиші: до кімнати забігла чотирирічна Йосипова онучка. – У мене ж кульки поздуваються! 

Орися схопилася за лезо ножа, ніби намагаючись втриматись на поверхні свідомості. Не відчувала болю, тільки бачила густо-червоний струмочок, який повільно оповивав руку. І десь за сірим мороком – обрис чоловічої спини і дитячий крик: «У тьоті кров! Кров!» Кров…

Уже десь під ранок Орися прийшла до тями. Встала з підлоги, бридко переступила через побурілу пляму на килимі, згорнула зі столу наїдки разом зі скатертиною і пожбурила у смітник. Туди ж полетіла святкова сукня, постільна білизна, нарешті фотокартки. Підпалюючи багаття ароматизованою свічкою, жінка сумно посміхнулася: використовується не за призначенням…

Обличчя на фотокартках роздувалися і зникали, весело розлітались іскринки, розганяючи останні передсвітанкові сірі тіні. Сходило сонце…