Чи можна змінити минуле?

Я кохала його, а він мене просто жалів. Так було завжди, з дня нашого знайомства. Пам’ятаю, мені тоді було п’ять років, а йому – дев’ять. Він жив на сусідній вулиці, але в інший бік від дитячого садка, тому я його й не знала.

Так ось, у той знаменний день, який визначив наші подальші стосунки на багато років наперед, Андрій (саме так звуть мого героя) грав з хлопцями у футбол на дорозі біля свого подвір’я. Футбол – це дуже відносна назва для тієї гри з м’ячем: гравців було семеро, ворота – одні, і грали хлопці за власними правилами, осягнути які було не під силу моєму дитячому розуму.

У той самий час рука долі штовхнула мене за ворота. Не підозрюючи нічого лихого, я виїхала з подвір’я на новенькому велосипеді «Зайка-2» і вирушила у «кругосвітню подорож» прилеглими вулицями. На перехресті за мною погнався злющий кудлатий собака, і я з усієї сили крутила педалі, намагаючись відірватись від того страхіття. Вилетівши на сусідню вулицю, не встигла навіть зрозуміти, що сталося, як опинилась у канаві разом з велосипедом. Тобто, під велосипедом. З переляку навіть не здогадалась заплакати, хоч нестерпно боліли розбиті лікті й коліна. І тут з’явився він – мій герой! Стягнув з мене велосипед, потім витяг мене з канави, діловито оглянув розбиті коліна: «Нічого, до весілля заживе!» Покликав хлопців, які встигли розбігтись навсібіч після влучного удару Андрія (так, це саме він замість воріт поцілив у мене), і вони на руках занесли мене до колонки. Власноруч промив садна, приклав подорожник, лише тоді оглянув постраждалий велик. Нічого тому не сталося, тільки ланцюг треба було поправити.

Поки Андрій займався велосипедом, я очей не могла відвести від гарного високого чорноволосого хлопчика. Закохалась одразу!  А він ставився до мене, як до дитини (у нього була менша сестра мого віку): завів додому, закачав велосипед на подвір’я, погладив по голові і зробив «пібіп» моєму носикові: «Будь обережна, мала!»

З того часу я щодня каталась сусідньою вулицею, щоби побачити Андрія. Але він не звертав на мене жодної уваги. А через деякий час взагалі зник – переїхав з батьками до райцентру.

Ми зустрілись через десять років. Дивно, як можуть бути пов’язані людські долі…

У п’ятнадцять я була досить дорослою і самостійною, без мене не обходилась жодна дискотека. Андрій же, хоч і був уже студентом (до того ж, так само гарним і високим), у компанії був тихим, непомітним, сором’язливим з дівчатами. Потоваришував з хлопцями з рідного села і почав приїжджати до нас на дискотеки. Хтозна, чи впізнала б я його, якби історія не повторилась.

Того вечора до мене причепився п’яний Кальмар, тридцятирічний чолов’яга, який нещодавно повернувся з чергової «відсидки». Не надіючись на чиюсь допомогу, я спробувала єдиний можливий для мене спосіб захисту: тікати! Але меткий (недарма на зоні дали таке прізвисько) Кальмар підставив ногу – і я з усього розмаху гепнулась на бетон танцполу, здираючи в кров лікті й коліна. Приготувавшись до найгіршого, з подивом усвідомила, що ніхто на мене не навалюється, замість того почула звуки боротьби. Так, мене врятував Андрій. Відгамселивши вдвічі ширшого за нього Кальмара, примусив його вибачитись переді мною, а потім (як колись!) витирав мені сльози і лікував рани. З того часу Андрій став моїм другом і охоронцем. Вважав своїм обов’язком супроводжувати мене на дискотеку, терпляче чекав, поки я «настрибаюсь», а потім проводжав додому. Ми годинами гуляли вулицями, тримаючись за руки, і розмовляли. Андрій ділився найпотаємнішими думками і мріями, я знала про його проблеми і досягнення, удачі та негаразди. І він все про мене знав. Крім одного: що я його кохаю…

Неочікувано Андрія призвали в армію (відрахували з університету за бійку), на проводи він мене чомусь не запросив. Я страшенно образилась! Адже вважала себе якщо не його дівчиною, то хоча б найкращою подругою. Та сердилась недовго, до першого листа. Андрій не вибачався, нічого не пояснював, просто писав, що скучив і як йому мене бракує. Я була щаслива!  Деякий час... Хоч листи приходили регулярно, не було в них того, що потрібно 16-річній дівчині – кохання! Щоправда, сповнені були дружніх почуттів, щирої зацікавленості й уваги, але ні натяку на закоханість.

Через деякий час я дізналась, що мною цікавиться Андрієва мати (до речі, владна жінка на високій посаді). Довідавшись, що ми листуємось, вона загорілась бажанням нас одружити: «Андрійко такий непутящий, а Ірочка – дівчинка серйозна, розумниця, гарна пара моєму бовдуру».  Можливо, інша на моєму місці зраділа б, але не я. Тоді я вже остаточно втратила надію на те, що Андрій мене покохає, то для чого все? Я перестала відповідати на його листи. Спочатку це було важко, та поступово образ ідеального хлопця розсіювався і тьмянів. До того ж, випускні іспити, потім вступ до університету не залишали часу на сумні роздуми.

Коли Андрій повернувся додому, я точно не знала. Жила у гуртожитку, з колишніми друзями майже не бачилась, в селі з’являлась двічі на місяць, нікуди не виходила. Звичайно, думала про нього, але вже в минулому часі…

Пройшло двадцять років. За цей час я встигла вийти заміж, народити двох дітей і розлучитись. І навіть стала бабусею. Незважаючи на те, що подружнє життя не склалося, я почувалась цілком щасливою і задоволеною життям: робота приносить задоволення, дітьми пишаюсь, тішуся онучкою, спілкуюсь з друзями, багато подорожую. Що ще потрібно для щастя? Чоловік? Так, мабуть. Але де ж його взяти? Всіх добрих давно розібрали, так що я потихеньку звиклася з думкою, що старість зустрічатиму на самоті.

І от одного разу в Інтернеті натрапила на фото Андрія: помічник депутата, давав інтерв’ю під час передвиборчої кампанії. Змужнів, але так само гарний, як і раніше. Не знаю, що на мене найшло, та я знайшла його дані й написала коротенького листа, щось на кшталт: «Привіт! Ти, мабуть, мене не пам’ятаєш, але приємно було побачити тебе через стільки років», – і він відповів! Писав, що дуже радий мене зустріти, що нічого не забув… Це мене насмішило: що не забув? Що він взагалі знав? 

Ми почали спілкуватися в Інтернеті. Дивно, але спочатку мені було до нього байдуже: що було, те загуло. Тим більше, я знала, що він одружений, сину 12 років. Проте ми давні друзі, чи не так? Та коли Андрій подзвонив… Я почула його голос – і втратила голову. Ніби й не було двадцяти років…

Ми передзвонювались декілька місяців, розмовляли про все на світі, годинами «висіли на телефоні». А потім він приїхав – і все закрутилось! Почуття, що тліли стільки років, спалахнули всепоглинаючим багаттям. Для мене існував тільки він, мій Андрійко! Ми прокидалися пізно, насолоджувалися сніданком і йшли гуляти. Щодня блукали вулицями нашого старовинного міста, вивчаючи його – і одне одного, відпочивали то в крихітній кав’ярні, то під зводами величного костелу, то в парку або ж на березі Смотрича. Це було так романтично і не схоже на все моє попереднє буття. Здавалося, що до того я не жила, а існувала…

Андрій розповів, що був дуже засмучений, коли я перестала писати йому, не міг зрозуміти, що сталося. «А коли повернувся з армії, все хотів зустрітися з тобою і спитати: «Чому?» Навмисно приїжджав у твоє село, обходив усі бари, але тебе не було ніде». – «Чому ж не прийшов додому?» – «Вирішив тобі не заважати». – «У чому не заважати? Я не зустрічалась ні з ким». – «Чого ж?» – «Тебе чекала». – «Чому ж не відповідала на листи? Все могло бути інакше!» Так, мабуть. Але хіба можна змінити минуле?..

Два тижні промайнули казковим сном. Андрій повертався додому із «санаторію», моя відпустка теж закінчилась. Прощаючись, не могла стримати сліз. Моє щастя, моє життя залишало мене! Вже сідаючи за кермо, коханий тепло посміхнувся: «Прошу, не плач! Ти ж знаєш, що колись ми обов’язково будемо разом. Сидітимемо на лавочці – старенькі – і лузатимемо зернята…»

А ще через місяць Андрій спитав, чи можна до мене переїхати. Назавжди.

Втратила мову від щастя! Та раптом думка: «А дружина?»

– А що дружина? Вона мене не кохає, і ніколи не кохала. Це я проходу їй не давав, от вона і погодилась. І шкодує тепер, мабуть… А ти мене любиш так, що аж страшно! Можу я другу половину життя прожити з людиною, яка мене кохає? Хочу, щоби ти була щаслива! – і стільки в його словах було самозречення, що мене аж пересмикнуло. Виходить, Андрій вирішив зробити мене щасливою? Ціною власного родинного благополуччя? За мить уява намалювала знайому картинку: я реву, а мій герой мастить мені коліна «зеленкою»…

Хіба можна «зеленкою» лікувати душевні рани? Тим більше, краденою… І як можна жити з людиною, знаючи, що вона тебе не кохає? Насолоджується любов’ю, використовує твої почуття, дозволяючи себе любити, а сам мріє про іншу! Та ж він хоче просто помститися дружині! Показати: «Бачиш, як мене кохають? А ти втратила!..» Бути зі мною із жалості – і жаліти себе, сина, дружину, а потім звинувачувати мене у всіх негараздах. 

Ні, ми не можемо бути разом! Андрій не зрозумів. «Хіба не про це ти мріяла все життя?» Ні, не про це. Я мріяла, щоб він мене кохав…

Звісно, Андрій повернувся до дружини, і все у них гаразд. А зі мною не спілкується, навіть ніколи з днем народження не привітає. А чи й знає, коли той день народження? Одне добре: спогади про нього перестали бути гостро-болючими. Може, тому що я подорослішала? Давно пора, пенсія скоро!  Це вже я жартую. Так, коли дивишся на світ просто, не через призму невдалих спроб і втрачених надій, життя видається барвистим, цікавим – прекрасним! Не знаю, чи зустріну я ще колись людину, яку зможу щиро покохати, та впевнена: ніколи більше не дам приводу для жалості.