Банальна історія

Працювали двірники, збиваючи з ритму. Нарешті Никанор Іванович застогнав, смикнувся раз, вдруге – і відвалився. Дівчина потяглася за одягом.

– Е ні, зачекай! Другий раунд, як домовлялись. Хай тільки трохи відхекаюсь.

Дівча притихло.

– Тобі скільки років?

– Шістнадцять.

– Довго на трасі?

– Майже рік.

– Школу чому кинула?

– Я не кинула, – образилась. – На трасу пішла, щоб атестат отримати.

– Як це?

– Як мати захворіла, я хотіла піти працювати, а вона змусила пообіцяти, що школу не кину, ЗНО здам і до універу вступлю. От і вчусь. А жити якось треба? І маму лікувати…

У Никанора Івановича стислося серце. Бідна дівчинка! А от їм з жінкою Бог дітей не дав…

– Батько що, не допомагає?

– Та я не бачила його ніколи. Мати каже, що далекобійником був, от як Ви. Закрутив голову їй, молодій, та й покинув…

– От негідник! А звати як, знаєш? Я давно працюю, може, зустрічались.

– Звісно, знаю. Мати ж мене на його ім’я записала. І навіщо? Смішне таке, соромно й сказати комусь: Никанорівна я.

Двірники працювали вхолосту…