Балада про Осінь

Там, де верхівки жовтих кленів встромляються в живіт туману,

І мучають його світінням, і вимагають відступити,

Цілує Осінь-парубійко вмираючу смагляву панну –

Принадну Літо. Ллє з розпуки вино ігристе недопите.

Вони побрались нещодавно і мріяли в любові жити,

Триматися завжди за руки і мандрувати видноколом,

Щоб у збудованій власноруч хатині народились діти…

Та раптом Літо захворіла, лежала в ліжку тиха й квола.

Він лікував її дощами і готував шипшину з медом,

Купав у життєдайних травах – боровся! Але все дарма.

Вона відходила потроху, і з першим сніговим заметом

Перетворилася на квітку – тендітну, білу. А зима

Скувала пристрасті морозом, скорботу затягла під кригу

І змусила бідаку Осінь із нею гратися в слова:

Холодна сива поетеса теж мріяла – про спільну книгу

З гарячим юним парубійком (у жінки вік один – ЖИВА).

Чи вийде книга, чи не вийде, ми не дізнаємось ніколи,

Не прочитаємо напевно, чим закінчиться цей роман.

Ніщо не може бути вічним. Ми пам’ятаємо зі школи:

Прийде весна, за нею літо, і знову осінь і зима.

21.10.2019 р.