Алоказія

На просторій і світлій терасі

Алоказія тішила очі,

Позувала для селфі охоче –

Королева в тропічній оазі.

Восени ж довелося красуні

До вітальні сумної звикати.

Швидко зблякли смарагдові шати,

А листочки, неначе чавунні,

Відпадають, вмирають невпинно.

І чого їй, здається, бракує?

У любові й теплі розкошує!

Та не гине ніхто безпричинно…

Ніби руки, бліденькі, тендітні,

До вікна простягає уперто

Два нещасних листки – і відверто

Хоче сонця! Тепер, а не в квітні!

Алоказія знов забуяє,

Відмолодне і вибухне цвітом!..

Ми сумуємо разом за літом,

Та коріння вона не втрачає…