А він про тебе думав перед смертю…

Кладовище. Спекотна літня днина.

Вінки, букети, жалісні слова.

Усі в сльозах: і учні, і родина.

І тільки ти проститись не прийшла…

Ти добре знала про його кохання,

Та уникала ніжних одкровень.

Мабуть, жаліла. Це ж любов остання –

Яскравий промінь в листопадний день.

Його кохання, пристрасне і ніжне,

Було невчасне і, мабуть, смішне

В твоїх очах, – незрозуміле, грішне.

Чи взагалі ти думала про те?

Він старшим був на цілих півстоліття.

То й що? Любов не знає перепон.

Вдихнув тебе – жасминове суцвіття –

І втратив назавжди спокійний сон.

Була ти поряд – він іще тримався:

Статечний, мудрий і неговіркий,

Лиш інколи мрійливо посміхався,

Шукаючи очима профіль твій.

Коли ж ти переїхала, раптово

Зіщулився і якось постарів.

Про зустріч мріяв: хоч єдине слово!

Чи лист від тебе… Марно поштарів

Він виглядав з омріяним конвертом,

Аби дружина перша не взяла…

Ти ж не писала. І, якщо відверто,

Не думала про нього. Не могла

Його своїм коханим уявляти.

Дідусь, та й годі – чесно, без образ.

Закоханий? Шкода! Поцілувати 

Із жалості дозволила лиш раз.

Акт милосердя – лагідно, нехтиво…

(Кохання поважати – то не гріх).

Він в час останній згадував щасливо

Вишневий присмак юних вуст твоїх…