Вартий назавжди залишитись в історії

У швидкоплинній течії років зникають хутори і села, міліють ріки, перекроюються географічні карти, занепадають славні династії. Що вже казати про окремих людей, життя яких скороминуче та незначне порівняно з історією країни. На жаль, ми не пам’ятаємо навіть предків далі четвертого-п’ятого покоління. Але кожна людина, яка жила на цій землі – працювала, народжувала і ростила дітей – варта пам’яті людської і подяки. Збираймо ж цінні колоски минулого, примножуймо історію розповідями про Людину, бережімо цей спадок та передаваймо майбутнім поколінням з надією, що нащадки так само колись пам’ятатимуть і про нас…

Олександр Іванович Вус – особа, варта назавжди залишитись в історії. 12 листопада 2013 року – 100-річний ювілей Людини, яку пам’ятають не лише рідні, а все старше покоління Кривчика та Вихрівки згадує з повагою, величезною шаною та вдячністю.

Рівно сто років тому в родині Вусів – Івана Трифоновича та Надії Іванівни – народилась дитина. Славний вихрівський рід поповнився ще одним сином – одним із трьох, як у народних казках. Щоправда, життя його чекало зовсім не казкове – сповнене випробовувань та важкої щоденної праці.

Трудовий шлях Олександр Іванович розпочав з посади завідуючого Вихрівським сільським клубом. А вже у 1940 році його обрали головою місцевого колгоспу. 26-річний голова – молодий та перспективний – мав бронь, але з перших днів Великої Вітчизняної війни пішов добровольцем на фронт.

Тадеуш Михайловський, колишній редактор районної газети, який на той час був підлітком, згадує: «Коли радянські війська у 1941-му відступали, Олександр Вус, військова частина якого проходила неподалік від Вихрівки, заїхав ненадовго до батьків попрощатися. Вуси жили на околиці села, біля річки, поряд з маслобійнею, де постійно збирались люди. От і того разу на вулиці зібрався гурт вихрівчан, які голосно обговорювали події на фронті і журилися, що Червона Армія кидає їх напризволяще. Раптом з’явився на коні Вус, який добирався додому. Почувши такі розмови, червоноармієць зібрав мітинг і виголосив полум’яну промову: «Так, ми мусимо зараз відступити. Але ми обов’язково повернемось! Чекайте нас!» Говорив недовго, але так щиро і дохідливо, що люди плакали, а ми, хлопці, дивились захоплено, перейнявшись героїчним запалом та бойовим настроєм старшого товариша. Олександр Вус був комсомольцем – справжній молодіжний вожак!»

Всю війну пройшов О.І.Вус у лавах діючої армії, нагороджений орденом Червоної Зірки, медалями «За оборону Кавказу», «За перемогу над Німеччиною», чехословацькою медаллю «За хоробрість», а також ювілейними медалями «20 років Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.», «50 років Збройних Сил СРСР».

Після демобілізації Олександр Вус знову очолив колгосп імені Войкова, а з травня 1950 року і беззмінно, до останнього дня життя, працював головою кривчицького колгоспу імені Енгельса. Двадцять років головування – непростий шлях. Та Олександр Іванович пройшов його гідно, недарма люди досі згадують його як найкращого голову колгоспу – чесного, справедливого, людяного. «Для нас, дітей повоєнних років, – розповідає жителька Кривчика Ольга Шевернога, – був замість батька: порадить, підкаже, посварить, якщо заслужили. Ми дуже цінували його думку, поважали і любили. Він завжди намагався робити добро. Голова  був дуже чесний, піклувався насамперед про інших, навіть хату собі не побудував, так і жив у старій. Уже після смерті його друзі – голови інших колгоспів – допомогли вдові поставити новий будинок. Важкий був час, люди жили бідно, мусили красти з полів буряки, кукурудзу. А голова мусив ловити. Люди крали, він ловив, але нікого в тюрму не посадив». Старожили села досі вдячні Вусу за справедливість, бо ж допомагав усім, як тільки міг, але й карав усіх однаково, якщо заслужили. Навіть власну тещу не раз зупиняв, примушуючи висипати з мішка крадені буряки. А коли та вдома починала сваритись, казав: «Ви ж знаєте, що все одно перевірю. Навіщо ж берете?»

За часів головування О.І.Вуса кривчицький колгосп був передовим, а портрет голови – незмінним на районній Дошці пошани. Багато грамот, подяк зберігається у родинному архіві, посвідки про обрання депутатом сільської, районної ради, навіть перепустка на Пленум ЦК КП України у січні 1961 року. Ці документи засвідчують управлінський талант, організаторські здібності, неабиякий розум, а ще за ними стоять важка праця, тягар відповідальності, постійне напруження душевних та фізичних сил. Тому й не дивно, що так мало, всього неповних 57 років, відвела доля цій полум’яній людині. Помер Олександр Іванович теж знаково: 22 квітня 1970 року, якраз на соту річницю дня народження В.І.Леніна, від крововиливу в мозок. І останньою його нагородою стала медаль «За доблесний труд. На відзнаку 100-річчя з дня народження В.І.Леніна».

Не залишив після себе маєтків кривчицький голова, та хіба добрі слова, сердечна вдячність та вічна пам’ять не дорожчі за матеріальні блага? Найбільше ж багатство, що зоставив по собі Олександр Іванович – то діти. Їх у нього було семеро…

Перша дружина і донечка Ванда померли ще до війни. Важка втрата. Але життя продовжується. Одружився вдруге. З Лідією Павлівною нажили трьох діток: Володимира, Валентину і Анатолія. Володимир, найстарший (нині теж вже на правді) все життя пропрацював водієм; Валентина зараз завідує фермою у ФГ «Козацька долина», Анатолій – завідуючий гаражем у тому ж господарстві. Усі Вуси – поважні люди, відомі не лише у Вихрівці.

Життя прожити – не поле перейти. Ніхто не знає, які ще сюрпризи готує тобі доля… В Кривчику Олександр зустрів красуню Тамару – і життя пішло по третій колії. Тамара Пилипівна народила чоловікові теж двох синів та донечку: Юрія, Ванду і Олександра. Молодшого назвали на честь батька, ніби відчували, що недовго тішитись йому батьківською любов’ю: у неповних два роки залишився напівсиротою…

Олександр Іванович, чесний і справедливий на роботі, і в особистому житті залишався таким. Усіх дітей любив однаково, наділяв порівну і все робив для того, щоби діти мали батька і дружили між собою. Володя навіть деякий час жив у Кривчику, доки не закінчив школу. І досі обидві родини тримаються разом, викликаючи подив і щире схвалення односельців.

Ванда Олександрівна ділиться спогадами: «Ми нечасто бачили тата вдома: коли він йшов на роботу, ми ще спали, а приходив – ми вже спали. Тато у мене асоціюється з роботою і святом. Найчастіше бачила його на полі, коли нас возили зі школи допомагати колгоспникам, або в президії на сцені під час урочистостей. Справжнім щастям було для нас, дітей, коли ми всією родиною  їздили відпочивати на Богурі чи в Михайлівку на Івана Купала.

Батько був чесним до дрібниць: ніколи навіть соломи не привезе додому без накладної, обов’язково випише через бухгалтерію».

Зараз ці якості стали немодними: чесного називають нерозумним,  справедливого – не пристосованим до життя. Але ж не всім бути «модними», чи не так?

Після смерті Олександра Івановича родині велося несолодко, але з Божою допомогою діти виросли, вивчились: Юрій за професією водій, Ванда – медсестра, працює в районній лікарні, Олександр займається комерцією.

Біжать роки, ось уже й ціле століття промайнуло. Чи багато це для історії? А для однієї родини? Не нам судити… Єдине, що я точно знаю: життя Олександра Вуса було яскравим і плідним. Живуть на світі 8 його внуків і 14 правнуків, носять славне прізвище і продовжують рід гарної Людини.