Валентина Богданівна Байталюк

Життя – це подолання перешкод…

Біжиш вперед по чорно-білій смузі.

Розгадуєш життя таємний код…

А спокій – маревом на виднокрузі.

В.Байталюк

Ця жінка ніколи не знає спокою. Напевно, не всі так можуть. Але вона – не така, як усі. Вона – незвичайна… Надзвичайна! 

Дуже талановита! Але настільки скромна, що світ побачив лише одну її збірку (першу, але, сподіваємося, – не останню!) поетичних та прозових творів. Хоча вона невтомно й натхненно сприяла друку багатьох книг митців Дунаєвеччини…

Працелюбна й завзята!  «День починає сторінку білу – писати мушу»… І не тільки писати!  Мабуть, у кожному селі побувала, кожну школу відвідала, перебуваючи на посаді методиста районного відділу освіти. Вчителі, а особливо філологи, – люди «тонкої натури», занадто чутливі й ранимі, та вона до кожного знаходила підхід. Тому й чекали «нашу Богданівну»  з великою радістю, знали, що завжди допоможе, дасть слушну пораду, підтримає і навіть «прикриє» (що вже там гріха таїти!) перед вищим керівництвом.  І найвищою оцінкою уроку (по секрету між нами, мовниками) були сльози в її очах, коли слухала майстерно прочитані вірші або переймалася натхненними відповідями школярів.

Сама Учитель! Так-так, з великої літери! Досі пам’ятає своїх перших учнів, знає, як склалися долі кожного з них. Навіть трохи кумедно спостерігати, як зрілі чоловіки зараз дякують «своїй Валентині Богданівні»  за знання рідної мови та шкодують, що зовсім їх не сварила…  А вона й дотепер зберігає не тільки в пам’яті , але й у серці рядки з їхніх творів, де вони дуже серйозно розмірковували, якими мають бути справжні чоловік  та жінка… Знає, як це: добиватися до школи снігами й дощами.  Сподіватися, що трапиться дорогою добра людина в автівці – й бігти пустельним шляхом, бо діти чекають…

Незмінний керівник районної «Просвіти», організатор майже усіх урочистих та святкових заходів у Дунаївцях, член літературно-мистецького об'єднання «Сонях» імені В.Бабляка, натхненник численних конкурів, олімпіад, фестивалів… Хіба можна пригадати усе, що своєю появою та існуванням завдячує багаторічній діяльності цієї неординарної особистості?..

І нарешті – прекрасна Жінка, що вміє «бачити зорі в калюжах», в серці якої ніколи не в’януть квіти, хоч іноді

…довкола лиш одні уламки

У епіцентрі болю

та страждань

Від зведеного ввись

пустого замку…

Весела, трохи іронічна, надзвичайно чутлива та чуттєва…  Інколи переймається думками, хто вона: «сухофрукт чи ягідка»? Але те – жартома, бо насправді «чи й відомо комусь, скільки років цьому витвору природи з очима-бісиками, посмішкою-звабою, а головне – внутрішнім генератором, який, як ніколи, працює з такою потужністю»…

Нещодавно Валентина Богданівна очолила колектив районної газети, привнісши на сторінки «Дунаєвецького вісника» свіжий вітерець творчої наснаги. Недалеко «втекла» від відділу освіти, всього-на-всього у сусіднє крило будівлі. Тому не зачиняються двері до кабінету «головного редактора Байталюк В.Б.», гостинно приймаючи численних відвідувачів: учителів-мовників, що за звичкою йдуть поділитися успіхами та проблемами, дітлахів з бездонними очима, які приносять перші власні вірші, а також усіх відвідувачів, що чекають на допомогу  та моральну підтримку… І на всіх вистачає часу і душевної теплоти.

Хто може краще сказати про людину, як не вона сама? 

Відчуваю сама, як вбираю

Всі життєві тривоги й неспокої…

(Аж ніяк не шукаю спокою),

У моєму дорослому серці

Озивається болем життя.

А душа страждає та мучиться

(Я себе рідко так розумію),

Тільки очі дітей – засуджуючі.

–      Так не можна. Живи простіше!

–      Хочу! Прагну! Проте … не вмію…

      (З вірша В.Байталюк «Батькові»)

В переддень професійного свята  ми хочемо привітати  Вас, люба Валентино Богданівно, з Днем працівників освіти!

О, Вчителю! Невже Ви не втомились  

У юні душі сіяти зерно?

Для цього Ви на світі і з'явились,

Щоб в учнях буйно проросло воно.

 О, Вчителю! І слів не підібрати,

Епітетів, метафор, порівнянь,

Щоб вдячності рядочки проказати

За те, що щедро віддаєте нам.

 О, Вчителі! Прекрасного ви гідні,

Бо вибрали в житті свою мету;

І нині я за всіх скажу: – Спасибі, рідні,

За вашу місію подвижницьку й святу!