Кислички

Василеві Мошуренку

Не сховали поета усмішку

Ні мейкапери, ні трунарі,

Так і впхали, хильнувшего лишку,

До оспіваної ним землі.

І коли попрощалися рідні,

На труну нагорнувши грудок,

Залишивши букети елітні,

Він нарешті сказав: «Здрастуй, Бог!»

Відтепер чоловіку байдужі

«Комуналка», робота, платня,

Боротьба на суцільнім бездушші

І подружнє кубло-западня.

Лиш онуки – просвітлені личка:

«Почитай свої вірші, дідусь!..»

На узліссі розлога кисличка

Знов затіння дарує комусь.

У дуплі – кришталеві фужери,

Недопите червоне мерло,

Як скарби чарівної печери, –

Тут натхнення медово текло!..

І нехай мерехтять некрологи,

Видавництва смакують піар,

Не дано зіштовхнути з дороги

Тих, хто скинув облудний тягар.

І щоліта на плити червлені,

Де, здається, він спить вічним сном,

Хтось приносить кислички зелені

І фужери з червоним вином.