А ти знову їдеш, коханий, даруєш розлуку.

Остання розмова – «мобільний» зігрівся в долоні.

Ти їдеш, коханий! Стискаю (хоч подумки!) руку

І бачу: блакитний струмочок пульсує на скроні.

Я знаю твій запах – амбре ледь пожухлої глиці,

Кохане обличчя люблю – до найменшої зморшки.

На нашій галяві незбирані всохли суниці…

Вкладу до листа пам’ять літа – духмяні волошки.

В розлуці з тобою не знатиму миті спочинку,

Щоб час пролітав непомітно, берусь до роботи:

Сплету з павутиння мереживну білу хустинку,

Від місяця – срібла, від сонця візьму позолоти,

Блакиті – з небес, від барвінку – зеленого блиску,

Червоних ниток – не з троянд: крапля крові проллється.

Нехай я від того не матиму жодного зиску,

Аби ти, коханий, зберіг її в кутику серця.