Знайда

 

Сніжинки кружляли в повітрі, опускалися тихо-тихо на закрижанілу землю, вкривали лагідно, ніби намагалися зігріти (немовби вони – кристалики льоду – взагалі могли гріти). Павло Іванович підставляв обличчя – і білі пухнастики цілували щоки, ніс,чоло; приємно лоскотали, прохолодними струмочками збігаючи за комір; осідали на бровах, заліплювали западини очей – так само, як у дитинстві. Власне кажучи, це і був єдиний спогад старого Знайди: він, малий, підставляє обличчя снігу, намагається ловити ротом сніжинки, а звіддаля чується мамин голос: «Павлику! Додому! Павлику!» Саме тому і знав, що він Павлик, Павло. А більше не пам’ятав нічого: ні хто він, ні звідки, ні скільки йому років. Минуле було чорним проваллям, в якому час від часу виникали далекі образи, мінливі, нетривкі, що розсипалися на друзки, коли він хотів їх наблизити, затримати, розгадати…

Отямився в полі, неподалік від залізничного насипу. Страшенно боліла голова, все тіло було в саднах і подряпинах, але кістки, слава богу, цілі. З одягу – лише спортивний костюм, забруднений і подертий, один кросівок, другого, як ні шукав, не знайшов. Кишені порожні, ні грошей, ні документів – жодної зачіпки, за якою можна було б визначити особу. Найгірше ж те, що і сам чоловік не знав, хто він і що з ним трапилось. Може, випав з потяга, може, викинули. Амнезія. (Дивно, прізвища свого не згадає, а всі слова чудернацькі в голові лишились). Та нічого, скоро мусить згадати, обов’язково!

Довго йшов уздовж залізничної колії. Уже почало сутеніти, коли натрапив на якесь село. Добрі люди нагодували, пустили переночувати, навіть дали грошей на дорогу. Автобусом добрався до найближчого міста, звернувся до міліції. Написав заяву з проханням встановити його особу. Заяву прийняли, перевірили базу даних: відбитки пальців його не «засвітилися», фото чи особливі прикмети – теж. І ніхто його не розшукував. Розклеїли фотокартки, дали оголошення до місцевої газети – що ще? «Чекайте на результат, – обнадіювали. – А тим часом пам’ять повернеться». Поки ж видали довідку – замість паспорта, прізвище Павло Іванович (хай поки що буде Іванович) сам вигадав: Знайда.

Треба було якось жити. Павла взяли вантажником до супермаркету, дозволили тимчасово ночувати в підсобці. Він вірив, що це не надовго, хай тільки пам’ять повернеться. А вона все не поверталася… Часом у снах з’являлися якісь обличчя, але Павло Іванович не міг втримати їх у пам’яті, і це страшенно злило. До того ж часто боліла голова, здавалося, ніби череп розколюється на шматки. Ліками була горілка. Павло не міг сказати, чи полюбляв він випити й раніше, але зараз алкоголь був його єдиним рятівником.

Можливо, якби поряд була жінка, Знайда і не скотився б на самісіньке дно. Попервах ще нічогенький чоловік, близько п’ятдесяти, з непоганою зовнішністю і гарними манерами, він міг би знайти собі пару. Деякі з працівниць супермаркету, жаліючи невдаху-вантажника, були не проти прихистити його, а то й поділити з чоловіком долю. Проте Павло Іванович соромився свого статусу безхатченка, не хотів бути «альфонсом» (за його власним виразом), а найбільше ж сподівався, що у нього вже є родина, яка скоро його розшукає.

Минав час, надія згасала, а з нею і воля до життя. Алкоголіка-вантажника неможливо вже було терпіти на роботі. Павло втратив не тільки стабільний заробіток, безкоштовні обіди, а й дах над головою. Потроху перебивався тимчасовими халтурами, згодом не гребував і смітниками, перетворившись на одного з «невидимих», які живуть поряд з нами в місті, але кого ми воліємо не помічати. Хіба ми можемо допомогти тому, хто сам собі допомогти не хоче?

Під час однієї з «облав» Знайда потрапив до міліції, звідти – до славнозвісних Скаженець (де міститься психоневрологічний диспансер), там його трохи підлікували і направили до інтернату. Павло Іванович називав його санаторієм. І справді, містився будинок-інтернат у мальовничому подільському селі, не дуже далеко від міста, але здавалося, що тут зупинився час. Люди жили з власного господарства або працювали в тому ж інтернаті, і були добрі, щирі, гостинні, ніби не торкнулася їх духовна руїна цивілізації.

Мешканці «санаторію» були різні: і з явними психічними розладами, і хворі на епілепсію, в іншому ж нормальні люди. Були й такі, від кого відмовились рідні, і вони доживали тут свого віку. Так звані «підопічні» могли вільно виходити поза межі інтернату, багато хто мав «сім’ї» в селі, де їх пригощали смачненьким, дарували якісь домашні речі. Павло Іванович швидко подружився з селянами: був ввічливий, інтелігентний, завжди охайний. Люди дивувались: чому він тут? Алкоголік? Та хіба мало серед сільських мужиків набагато гірших?

Йшли роки. Павло Іванович прижився в інтернаті, вже й не намагався згадати свого минулого. От тільки коли йшов сніг, серце сповнювала страшенна туга, млосно-солодка, і воно починало збиватися з ритму.

Новенький лікар, вкотре роблячи Павлу Івановичу кардіограму, зацікавився історією пацієнта. Молодий, не встиг збайдужіти, перебуваючи постійно серед людського горя. Почав шукати, провів власне розслідування – і з’ясував, що Павло Знайда насправді Павло Володимирович Поліщук, пропав шістнадцять років тому у віці п’ятдесяти двох років. Мав дружину і доньку. Працював директором успішної фірми, яка займалась запчастинами для вантажівок. Напередодні свого зникнення переписав усе майно на дружину (донька на той час була уже заміжня і мешкала в Німеччині) – і поїхав. Жінка часу не втрачала: швидко продала фірму заступникові чоловіка (який, як виявилося, «заступав» свого начальника всюди і в усьому – навіть у подружньому ліжку), заочно розлучилася (як виявляється, таке теж у нас можливе) і переїхала до коханця. Звісно, подавати в розшук колишнього чоловіка вона не збиралася. Розшукувати його почала донька, та й то не одразу. Мати певний час брехала, що батько зрадив і залишив їх. Тільки через два роки Поліна приїхала в Україну і з’ясувала, що це не так. Але пройшло багато часу, сліди загубились, в міліції лише розводили руками.

Різдвяним подарунком Поліні був електронний лист, в якому невідомий лікар повідомляв, що батько її живий, але втратив пам’ять. І фотокартка сивобородого чоловіка. Поля довго плакала, бо той змарнілий дідусь був зовсім не схожим на її батька – гарного, ставного, мудрого. Проте вона знала: то він… Таким він став без неї…

А в Україні до Різдва було ще два тижні. Молодий лікар отримав відповідь від Поліни і поспішив до Павла Івановича. Тобто, Павла Володимировича. Розклав перед ним роздруковані на принтері світлини з домашнього фотоальбому: маленька дівчинка з блакитним бантом, школярка з букетом, родина за столом… А от він, напевно він, тримає на руках донечку… Полінку… В очах замигтіли кадри з багатосерійного фільму під назвою «Життя»… Картинка з пазлів зійшлася…

Павло Іванович повільно згасав. Немов у повітряній кулі зробили дірку. Вона ще тримається, але потихеньку втрачає пружність, зморщується, випускаючи повітря… Молодий лікар картав себе: може, не треба було повертати пацієнта в минуле? Може, мозок навмисно блокував болючі спогади, аби не втратити весь організм? Що ж тепер? Зробленого не повернеш.

Павло Іванович лежав в окремій палаті – і згадував… Жінок, небагатьох, які освітили його життя… Зустріч з Нею… Народження донечки… Першу власну машину – «Ладу»-Ладусю… Затишний кабінет з батьківською бібліотекою…

Зраду… Зраду не хотів згадувати. І все, що було після, теж… Лікар розповів, що було після…

У коридорі колядували. Різдво…

Нова радість стала,

Яка не бувала…

Радість… Чого ж – радість… Тепер у нього є донька. Полінка – донька злиденного алкоголіка, який перебуває у «психушці»… Як тут не радіти?

Хоч би не дожити до миті, коли побачиш в очах рідної донечки відразу й розчарування… Хоч би не дожити…

Добрий вечір тобі,

Пане господарю!

Радуйся!

Двері відчинилися – і гурт у вишиванках і кожухах навиворіт, з різдвяною зіркою і тацею солодощів ввалився до просторої кімнати:

Ой, радуйся, земле!

Син Божий

Народився!

Павло Іванович усміхався. Як він любив цих людей! Стільки років прожив тут, і кращої родини йому не треба.

Застеляйте столи,

Та все килимами!

Радуйся!

І справді, застеляють стіл святковою скатертиною, викладають тарілки з наїдками. Навіщо стільки? Він же майже зовсім не їсть…

Бо прийдуть до тебе

Три празники в гості!

Радуйся!

Обступили півколом, веселяться. І медсестричка Оксанка тут…Зі шприцом напоготові?

А це?..

Поліна – в довгій шубці і яскравій хустинці – майже не виділялася з гурту колядників. Дивилась на батька і плакала. Намагалась опанувати себе, щоб тато не бачив її сліз, – не могла. Мабуть, її легенько виштовхали з гурту, і ось уже вона обіймає старенького: «Таточко! Тату! Я тебе знайшла!»

Зірки падають з неба, вибухають яскравими спалахами – і все зникає: і знайомі обличчя, і спів колядників, і коктейль з ароматів соснової глиці, мандаринів, парфумів і корвалолу… І тільки радість – всеохопна, нескінченна, безроздільна – ллється, шириться простором…