Він не передплатив «ДВ»
Іронічна оповідка
Останні дні червня добігали кінця,
попереду маячила омріяна відпустка, залишався лише останній ривок – ремонт. А
тоді цілий місяць можна релаксувати, де забажається або на що грошей вистачить.
Зарплатня редакційного кур’єра дозволяла відпочити тиждень у Карпатах, або два
тижні в наметі на березі Дністра, або весь місяць на дивані перед телевізором.
Можна й на море – на три дні. Так що я поки вагалась, який варіант обрати. Якби
ж ще відпускні! Про оздоровчі ніхто з нашого невеличкого, але дружного
колективу навіть не мріяв…
І все це через недостатню
передплату. На кожній нараді тільки й чути: «Тираж! Малий тираж! Працюйте на
передплату!» Я вже ноги збігала, пропонуючи нашу газету в крамницях, різних
організаціях, навіть на базарі – і покупцям, і продавцям. Результат, звичайно,
був, але не настільки добрий, щоби забезпечити працівникам гідний заробіток. І
чого, питається, не передплатити «Дунаєвецький вісник»? Всього ж 39 гривень на
півроку! Одна-єдина курка у «Вопаку» коштує дорожче! Не з’їв курку – менше целюліту.
Зате щотижня отримуєш газету – кольорову, цікаву, з програмою і прогнозом
погоди на тиждень, захоплюючими життєвими історіями і корисними порадами.
Дізнаєшся, що діється в районі, впізнаєш на фото своїх знайомих, а можеш і себе
часом там побачити…
Пригнічена такими-от думками і
нав’ючена шпалерами, на немилосердно високих підборах прошкую від «Союзу». І
раптом – як у кіно! – поряд зупиняється автівка, відчиняються дверцята – і ось
він, мій рятівник, з’являється з хмари придорожнього пороху. Щира посмішка – поки що єдине, що встигаю помітити,
поки чоловік по-лицарськи забирає рулони шпалер і усаджує мене на переднє
сидіння.
Ми незнайомі, але немає сил
відмовитись від неочікуваної допомоги. Слухняно сідаю, силувано посміхаюсь і погоджуюсь,
щоби мене підвезли до редакції.
За декілька коротких хвилин ми
встигаємо познайомитись, навіть пожартувати стосовно спеки і жінок-страдниць.
Мій новий знайомий виявився дуже привабливим, цікавим співрозмовником, добрим і
щирим, в міру веселим і досить наполегливим, так що доки ми доїхали до потрібного
перехрестя, в мене були його візитка і номер телефону.
Та хіба може бути все ідеальним? Коли
чоловік пригальмував біля друкарні, я попросила проїхати ще трохи – до редакції.
– А це хіба не те саме?
– Ні, – посміхаюсь і пояснюю
різницю.
– І що ж ви в своїй редакції
випускаєте?
– Як що? Районну газету. Ви що, не
читаєте «Дунаєвецький вісник»?
– Та читав колись, а тепер не маю
часу.
– Та Ви що! Обов’язково
передплатіть! – і далі звичайний набір рекламних фраз.
– Та ні, навіщо він мені здався, ваш
«Вісник»?
– Та це ж районна газета!
На його (а може, й моє) щастя ми вже
приїхали і мені пора виходити. На сходах мене зустрів колега й допоміг з вантажем.
На нового знайомого дивлюсь уже не так захоплено.
– Зателефонуєш? – питає.
Посміхаюсь і дякую за допомогу.
Ні, не буду я йому дзвонити. Можна
багато чого пробачити, можна змиритись з двома колишніми дружинами і трьома
дітьми. Але ж він не передплатив «Дунаєвецький вісник»!
26.06.2012
р.
|