Смарагдова сукня

 

Вона була не просто гарна – неймовірна! А коштувала стільки, скільки я заробляла за рік.

Звісно, я і не мріяла її купити, навіть поміряти не наважувалась. Проте жінка, яка торгувала сукнями і часто приносила їх нам просто на роботу, умовила вдягнути це смарагдове диво.

Досі у мене не було нічого зеленого. Я люблю чорне і червоне, з трепетним благоговінням ставлюся до білого, можу обрати фіалкові, бузкові відтінки. Але зелене? Ні, ніколи.

Проте ця сукня – легка, хвилююча, напівпрозора, вишукана – була ніби на мене шита.

– Овва! – вигукнув Бодя – єдиний чоловік у нашому офісі, коли я вийшла з-за шафи, де перевдягалась. – Вікторіє, які в тебе очі – зелені-презелені! І як я не помічав раніше?

Приглушене жіноче шипіння підтвердило, що сукня справді мені личить.

Сумно зітхаючи, повертаю смарагдову хмаринку.

– Та бери вже! – махає рукою продавчиня. – За два місяці віддаси.

– Не можу я за два місяці, і за рік не зможу…

Чи мушу пояснювати, що на моїй мізерній зарплатні тримається родинний бюджет? Мамина пенсія йде на ліки, а квартплата, харчування і все інше – моя турбота.

– Вікусю, хочеш, позичу? – шепоче на вухо Іринка. Для неї така сума не надхмарна. – Колись повернеш, ти ж знаєш, мій ніколи не питає про гроші.

Добра душа! Але ні, не можу я собі таке дозволити. Посміхаюсь: жила ж якось без сукні й далі проживу. Та й куди в ній ходити?

– На корпоратив одягнеш! – ніби підслухала мої думки Іринка.

– Ні, люба, дякую! Не можу я, правда, не можу! – рішуче розвертаюсь на підборах і йду працювати.

 

– Добрий вечір, красуне! Сідайте, підвезу!

Це до мене? Нібито, так. Високий бородань у величезному джипі.

– Дякую, я дійду, мені недалеко.

– Та що Ви, Вікторіє, не впізнаєте мене?

Справді, не впізнаю.

– Ми знайомі?

Регоче. Та якось так по-справжньому весело й щиро, що я зупиняюсь. Він вистрибує з машини, відчиняє мені дверцята.

– Прошу, пані!

Сідаю. Трохи ніяково. Я й справді не запам’ятовую людей, які мені не цікаві. Часто буває, що розмовляю з чоловіком, як з давнім знайомим, не уявляючи навіть, хто він, а спитати соромлюсь.

– То що, не згадали?

– Ні, на жаль.

– Дозвольте відрекомендуватись: Петро Васильович Трембіцький. (Ні, жодних асоціацій). Ми зустрічались півроку назад на конференції в столиці.

Так, була я на конференції, але за три дні стільки нових знайомств, що візитівниця розпухла. До речі, непотрібних знайомств, бо жодною візитівкою за ці півроку так і не довелося скористатись.

– Дуже приємно! Але дивно: таку бороду я мала б запам’ятати.

Знову сміється:

– Так я тоді був без бороди!

Теж сміюсь. Чомусь поряд з цим чоловіком хочеться сміятись.

Говорили ні про що, так буває: жартували всю дорогу. Не помітила, як приїхали.

– Звідки Ви знаєте, де я живу?

– А Ви тут живете? Це ж треба! Та я навмання зупинився, – знову сміється.

Не вірю я в такі збіги, але ж не учиняти йому допит.

– Дякую, що підвезли! І взагалі, дякую!

– Одну хвилиночку, Вікторіє! Що Ви робите сьогодні ввечері?

О-о! Я так і знала!

– Роблю з донькою уроки, готую вечерю…

– А Ви не готуйте вечері! Я запрошую вас, разом з донькою, повечеряти зі мною.

– Дякую, Петре Васильовичу! Але не думаю, що мій чоловік буде в захваті від Вашої пропозиції.

Подивився здивовано. Проте не розгубився.

– Що ж, шкода. Та все одно прошу прийняти від мене невеличкий презент.

І простягнув пакунок. А в нім – смарагдова сукня. Мені відібрало мову.

– Як?.. Звідки Ви?..

– Я бачив Вас сьогодні в ній, коли приходив до Павла Сергійовича (це мій начальник). І мені здалось, що вона Вас полюбила і не хоче іншої хазяйки.

Та я вже опанувала себе.

– Дякую, Петре Васильовичу! Але я не можу її прийняти.

– Чому ж?

– Бо не можу. Такі подарунки не роблять чужим людям.

– А хіба ми чужі? Ми вже півроку як найкращі друзі!

– Ні, пробачте.

Виходжу, залишаю пакунок на сидінні.

– Вікторіє!..

Та я вже його не слухаю, ледь не біжу до дверей.

 

– Ким ти хочеш бути на Новий рік, серденько?

Діанка не замислюється ні на мить:

– Принцесою!

– Знову принцесою?

– Так, знову принцесою!

Моя маленька принцеса постійна у своїх уподобаннях.

– А якого кольору сукню тобі пошити цього року?

Отут ми вже замислюємось.

– Рожева була, біла теж, і блакитна… Може, зелена?

– Зелена? – мало не падаю зі стільця. – Тобі подобається зелений колір?

– Та ні, ще подумають, що я ялинка. Може, золота?

– Добре, – погоджуюсь, – хай буде золота. Завтра куплю тканину і фурнітуру, і будеш найкраща принцеса на всьому білому світі!

– І в Україні?

– І в Україні! – сміюсь і кружляю донечку по кімнаті.

– Балуєш ти її, – лагідно посміхається мама.

– Так, мамусю! Принцес треба балувати!

– А що твій? Не дзвонив?

– Мамусю, не починай. Ти ж добре знаєш, що він не дзвонить уже два роки. І сьогодні немає жодної причини для його дзвінка.

– То сама подзвони!

– Навіщо? Знову слухати його бре́хні?

– Новий рік скоро. Може, схоче Діанці щось передати на свята.

– Якщо схоче, то передасть. А я принижуватись не буду.

– Дитині потрібен батько!

– Тільки не такий.

– А який? Який? Віко, скільки вже можна? Ти одружена чи ні? Три роки від чоловіка ні слуху ні духу, а ти робиш вигляд, наче так і треба!

– А що мені робити, мамо? Скільки можна плакати? Досить того, що в тебе серце хворе, хтось же має бути мужиком у цьому домі!

Пробач, мамусю, пробач, не плач! Все буде добре. А Славік… Бог з ним! У нього інша сім’я, сину вже другий рік. Він не повернеться до нас, мамусю…

– То розлучися з ним! І знайди кращого чоловіка!

– Добре, мамусю! – посміхаюся крізь сльози. – Просто завтра і почну шукати.

 

– Добридень, принцеси! Карету подано! Дозвольте доставити вас додому!

В салоні чорного джипу з десяток гелійових кульок. Діанка вищить від захвату.

– Петре Васильовичу, Ви нас балуєте!

– Принцес треба балувати! – і поправляє діадему в моєму волоссі.

Це ж треба! Донька приміряла на мене щойно придбану прикрасу, а я була настільки заклопотана вибором тканини й мережива, що одразу про неї забула. Поспіхом знімаю.

– Навіщо? Вам дуже личить, Вікторіє!

Я червонію. Це ж треба? Не розучилась ще…

– Зголодніли, принцеси? Може, піци?

І поки я відкривала рот, Діанка вже заплескала в долоні:

– Так, з ананасами! З ананасами!

Петро Васильович лише посміхається в бороду, скоса поглядаючи на мене в дзеркало.

Після «Синьйора Помідора» ми поїхали на каток. Ще одна несподіванка. Не думала, що Діанка одразу ж встане на ковзани і кататиметься, наче все життя це і робила. Петро Васильович лише трохи її підтримував і показав, як ставити ноги. Зі мною було гірше: спочатку я боялась відірватись від бортика, а потім – від руки самодіяльного інструктора.

– Не бійся, дівчинко! – прошепотів мені на вухо й підштовхнув: – Лети!

І я полетіла! Це неймовірне відчуття свободи, невагомості, нестримної радості! Шкода лише, що зупинятись ще не навчилась…

Лежу на кризі, регочу! Мій рятівник хотів мене підняти, але теж не втримався – лежимо поряд і сміємось. А тут і Діанка:

– Куча мала! – і стрибає на нас зверху.

Давно нам не було так хороше!

 

– Вікусю, завтра корпоратив, ти не забула?

– Ні, Ірусю, як таке забудеш, ви вже місяць тільки про це і говорите! – сміюсь.

– А ти з ким прийдеш? З новим бойфрендом?

– Ти про що? – дивуюсь я.

– Не про що, а про кого! – підморгує подруга. – Я бачила, який джип тебе з роботи забирає!

– Не забирає, а лише раз підвіз.

– Ну?

– Та нічого не «ну»! Ти забула, що я заміжня?

– Ой, Віко, не сміши! «Заміжня»! Ніби я не знаю…

– Та й взагалі, він старий, бородатий і не в моєму стилі. Все, розмову закінчено!

 

Дивно, що він не попросив мого номера. Може, так краще… Я ж нічого про нього не знаю. І чи потрібні мені зараз нові стосунки? Ще з колишніми не розібралась до кінця… А корпоратив… Що ж, піду. Хоч потанцюю з дівчатами.

 

Зайшла до кімнати – і обімліла: сукня! Та сама, смарагдова! Примостилась на дивані, як зелена пелюстка з квітки-семицвітки.

– Мамо! Що це?

– Як «що»? Кур’єр приніс, казав, що ти купила. Доставка, сказав, теж оплачена.

Ну, що тут скажеш? Повернути Петру Васильовичу? Але де ж його шукати? Не бачились більше двох тижнів. От тоді, після катка, привіз нас додому – і все, слід захолов. Ні адреси, ні телефону. Жодної згадки про нього – аж до сьогодні. Ніби чарівна фея…

– Віко, чого ти усміхаєшся? То звідки ця сукня?

– Хрещена подарувала, перед балом, як Попелюшці.

– Яка хрещена? Галя? З якого б це дива?..

До сукні була пришпилена картка, на якій зеленими чорнилами було виведено: «Коли схочеш змінити щось у своєму житті – вдягни мене».

 

В ресторані було темно і весело, колеги встигли вже добряче погуляти. Я затрималась, бо Діанка ніяк не хотіла засинати без казочки. Коли ж приїхала, одразу пошкодувала: за столиками цілувались парочки, Іри ніде не було видно, зате причепився Бодя:

– Потанцюймо, Вікусю! Ти сьогодні відпадна!

– Пробач, я не танцюю. У мене траур.

– А що сталось? Хтось помер?

– Так, хтось помер.

Усміхнулась подумки: не зовсім і збрехала. Саме сьогодні нарешті подала на розлучення. Отже, вмер. Шлюб.

– Красуне, дозвольте Вас запросити?

– Це Ви? Петре Васильовичу? А де Ваша борода?

– Боявся, що мене плутатимуть з Дідом Морозом, тому і позбувся її.

– А Вам личить! Та Ви ще зовсім молодий! Ой, пробачте…

– О, то в темряві так здається, Вікочко! Насправді мені двісті сорок років! То, може, якщо я так відмолод, перейдемо на «ти»?

– Добре, я не проти.

– Але тільки після брудершафта, – підморгує.

Руки в нього сильні, у танці веде впевнено, залишається тільки перебирати ногами, тримати осанку й усміхатися. І це не важко, бо поряд з ним завжди хочеться усміхатись!

22.02. 2015 – 09.01.2017 р.