НА ГОРБІ

Дід Микола пер міжряддям мотику. Налягав з усієї сили, впирався, аж сині, покручені жили-вени на ногах здулися й боліли. Суха земля дзвеніла під різалом, та піддавалась неохоче, переплетена мотузками коренів незнищенних берізки та пирію. Невідомо коли вирослий осот насміхався з дідового завзяття: бур’яниську пощастило вирости в центрі картопляного корча, й мотикове лезо йому не загрожувало. Підсліпувата баба Олена пропустила цього городнього монстра, поки він був малий і непримітний, не хизувався гордо золотою короною і не шпигав колючками. Тепер йому було нічого боятися: баба з сапою на городі не покажеться до кінця літа. Двічі виходила воювати з бур’янами, а тепер, коли підгорнула картоплю, залишила на діда рихлити міжряддя і травити жуків. Тільки наприкінці серпня, а то й у вересні, коли обійде ближчі городи, знову видереться на цей горб і – з прокльонами і плачами – полотиме височенну лободу та висохлий осот, що встигне засіяти дітками ще й навколишні городи.

Мотика – не стародавнє сільськогосподарське знаряддя, а новітній винахід: з коліщатами, довгими ручками і широким лезом – звично краяла глинистий ґрунт. Вона була створена сільськими умільцями, щоб полегшити щорічну городню каторгу. Впирається чоловік, заглиблює ніж у землю – і рихлить міжряддя, зрізуючи бур’яни. Жінці залишається тільки перебрати рослини в рядку. Але використання такого пристрою потребує фізичної сили, а де її взяти діду Миколі?..

Кожний наступний рядок видається довшим, ґрунт – твердішим, бур’яни густішими, сонце пече немилосердно… Може, сховатися в холодку, відпочити трохи? Та до найближчих дерев йти хвилин з десять. Раніше для Миколи Івановича це була не відстань: завзятий мисливець, він десятки кілометрів сходжував навколишніми лісами й полями. Тепер же кроки його зсохлися, а відстані, навпаки, зробилися непомірно великими. Тому поглянув на далеку зелену смугу, обтер шкарубкою долонею піт з брунатного чола – і важко наліг на ручки. Скільки там ще залишилось рядків? За годину кінчить. Але не встиг і кроку зробити – забриніла мобілка. Витяг з кишені, розгорнув «целофанову» торбинку, підніс до вуха.

– Алоу! Це ти, Нюсю? Як ти? Все добре?

Телефонувала донька. З Росії. Працювала там вже п’ятий рік, доглядала якогось хворого діда. Діти на нього не мали часу, заробляли гроші, а батькову пенсію віддавали наймичці, щоб їсти йому варила, прибирала, мила і слухала старечі теревені. Звісно, ще витрачалися на продукти, але скільки там їм треба? Наймички з України – працьовиті і невибагливі. І не крадуть. Принаймні, ця не крала. Добре виховав доньку дід Микола.

– Ти вже зібрав документи, тату? Бо я скоро приїду!

Знову вона за своє. Все хоче, щоб землю на неї переписав. Та кому ж вона ще дістанеться після його смерті? Одна ж у них донька!

Але Нюся не відставала: «Перепиши і перепиши!»

– Добре, – каже смиренно. – Не витрачай гроші на розмови. Все у нас добре, здорові. Толяша дзвонив. Каже, що у нього теж усе добре.

– Я знаю, я з ним по «вайберу» щодня розмовляю! Ну, бувай! Мамі привіт!

– Добре, скажу.

Сльоза чомусь набігла в кутику. Чого він? Все в неї добре. І в них все добре. От і Толяша, онук, теж всівся: оженився, дитинку бавлять. На роботі. Нюся допомогла молодим ремонт в квартирі зробити, нові меблі придбати. Що ще треба? Все гаразд. Приїде скоро.

Вона вже чотири роки приїздить у відпуску – на два тижні. На цей час інша наймичка підміняє, теж українка. Наймичка… Хіба думав він, що його єдина донька колись наймичкою буде? Стільки років пнувся, зі шкіри ліз, щоб донечка лікаркою стала, не працювала важко, мала професію, свій шматок хліба і до хліба. І чого їй треба було? Пішла на пенсію – і гайда на заробітки! Чужого діда бавити…

Акуратно загорнув телефон у торбинку, поклав до кишені – і продовжив битву з бур’янами. Картоплиння здригалося, скидаючи полосатих пристрасних «колорадів», що безтурботно парувалися під палючим сонцем. Дід Микола на них не зважав. Тільки усміхнувся, уявляючи, як би його Олена лаялась: «Ах ви, сексуальні які, ядріт вашу в корінь! Щоб ви всі повиздихали ще в маминому животі! Понакладають тут мені яєць! І бовтунів у них нема, чорти б їх узяли!..»

Уміла Олена лаятись, ох же ж і вміла! І не просто, а з приповідками – артистка! Заслухаєшся! Не позаздриш тому, хто попадеться їй на язик! Він, може, лишив би цей город на завтра, але ж як прийдеш додому і скажеш, що зморився? «А я, по-твоєму, на танцях була? Мені теж не шістнадцять!..» – і як понесе-понесе… Ні, краще вже вмерти на цьому горбі…

І нащо їм стільки тих городів? Біля хати 20 соток: город, городик і городичок… А ще на полі два і цей – на горбі. Добре, хоч один, найгірший, на глиниську, травою засіяли. Хоч і трави їм не треба. Кому? «Ні корови, ні свині, тільки Ленін на стіні», – приповідали колись. Кролі виздихали. Тільки курей тримають. Та й тим би вистачило ячменю, що на пай дають. Ну, можна трохи кукурудзи посіяти. І буряків чи гарбузів. Грядки хай будуть, само-собою. А картоплі навіщо стільки? Сусідам роздавати?

Раніше вони віддавали сіно, кукурудзиння, натомість час від часу отримували молоко. Та зараз майже ніхто не тримає худобу. Це ж постійно прив’язаний до хвоста! Немає молоді в селі, немає дітей, нікому пасти. Та вже і їсти скоро буде нікому.

Діти в місті, не приїжджають – не треба їм. Толяша каже: «Діду, я два дні поробив – і купив собі картоплі на всю зиму! Нащо мені грижу заробляти на тому городі?» Нібито правильно каже. Але ж якщо всі так скажуть? Хто ж ту картопельку вирощувати буде? «Китайці! – сміється онук. – Зараз все виробляють китайці!»

Пре мотику дід Микола. А як інакше? Не може не садити, не обробляти землі. Що ж, хай гуляє? Заростає бур’янами? Чекає на китайців, які прийдуть вирощувати картоплю? А вони прийдуть, а як інакше? Святе місце порожнім не буває. Наші – за кордон, гнути спини на панів польських, італійських, вже й російських. А на наші землі – порожні, вільні від українців – китайці. Дай Боже не дожити до того, не бачити…

Дійшов до кінця рівця, розвернув мотику, зупинився. З горба майже все село як на долоні. Цікаво, хто останній залишиться в Кривчику? Не він, це точно. Є ще набагато молодші. От інтересно, як тоді буде? Обійстя позаростають, зруйнуються хати… Чи хтось житиме тут? Краса ж яка! Мабуть, житимуть. Буде якихось пару панів. Хоча ні, навіщо тим панам тут жити? Землю скуплять у людей, хай би тільки той мораторій відмінили. Їм же тільки землі і треба, а людей нащо? Та й зараз як працюють орендарі-фермери? Заїхали трактори небачені, зорали за день чи за ніч – і нема. Так само засіяли, підживили (покропили взагалі з літака), потім зібрали. Може, скоро це й самі роботи робитимуть. Навіщо їм людей?

Найстрашніше те, що нічого з тим не зробиш. Років десять назад все думав, що люди почнуть повертатися. Так, виїхали до міста, бо колгоспи розпалися, роботи немає... Але тепер втратив надію. Ні, не повернуться. На землі треба «пахати»! А «пахати» зараз ніхто не хоче. Та й чи треба? От справді, навіщо він тягає цю мотику? Щоб на мішок-два більше картоплі викопати? Плюнув спересердя. Ні, таки треба кінчити. Бо ж Олена якось взнає, що він лишив цей загінчик. «Що люди скажуть?» – переймається жінка. А які ж тут люди мають бачити? Хто взагалі тут є?..

Була б його воля, переписав би землю на доньку, і хай вона робить, що хоче. А вона ясно, чого хоче: продати. Стиснуло щось у грудях. Продати легко… Вже продала свою ділянку за півтисячі доларів. І куди поділа? Лахів накупила – і знову сидить. А ділянка ж яка була! Земля чорна, жирна, родюча! Як посадили вперше картоплю, то з шести мішків викопали сорок два! Не те що тут, глинка пісна… Не хотіли робити ні Нюська, ні чоловік її тодішній, ні Толяшка. А вони з Оленою допомагали залюбки. Працювати на такій землі – насолода! Не встигнеш тикнути насінину, як вона вже проростає, кільчиться, родить… Ох… Досі шкода тієї ділянки… І головне, не спитала нікого, продала. А це ж він допоміг їй отримати землю. Казала, що хочуть дачу побудувати. Не пошкодував грошей на хабар, бо ж ЗЕМЛЯ! А вона продала… Дешевше, ніж він тому чиновнику заплатив…

Ні, не перепише. Ні паї, ні городи. Хай вже після його смерті, щоб не бачити, не знати…

«А може, вже й переписувати нічого?» – стрельнула думка. Років зо два назад віддав орендареві сертифікати на землю. Треба було переоформити договір на оренду. Не побоявся віддати, навіть не замислився, бо ж усі віддавали. Казали, що потрібні саме оригінали, а не копії. І от час іде, а сертифікатів не віддають. Постійно якісь ключки знаходять: то одна проблема, то інша. А може, їхні землі вже продані? І тепер тільки й чекають, злодії, щоби дали дозвіл узаконити ці злочинницькі угоди? Він би не здивувався. А що ти зробиш? Як доведеш, що ти сам не продав орендареві ту землю? Адже сертифікат у нього...

Шкода землі дідові Миколі. Все життя працював на ній, поливав потом, віддавав сили. Тішився думкою, що немало залишить нащадкам. А тепер, виходить, марно жив? Хату побудував – а хто в ній житиме? І не продати, бо не купить ніхто. Стільки сили й коштів вкладено! А кому це потрібно? Все життя не відпочивав, збирав – копійку до копійочки, камінчик до камінчика, грядку до грядочки… А тепер сам оре ту землю, як шкапа-здохляка, тільки щоб не стояла пусткою… Чи є розум у тебе, чоловіче? Таж ляж на дивані, дивись телевізор! От діти дарма, чи що, на 75-річчя «тарілку» поставили? І каналів тих – бозна-скільки!

Так сам до себе примовляє дід Микола – і пре, штовхає наперед себе мотику. Вже і рядків не бачить – темніє в очах. Сонце вперло рівнесенько над горбом, шкварить потилицю навіть крізь онукову «бісболку»...

– Чи ти здурів, діду? Ти що, сконати зібрався на цьому горбі? Не бачиш, котра година? Я вже давним-давно з поля прийшла, вже й борщу наварила, чекаю його, чекаю – нема! Це скільки можна мотижити? Чи ти спав досі?

Це Олена ще здалеку репетує, на все село чути. Микола Іванович посміхається, але не зупиняється, хоче таки завершити розпочату справу. А як розчув останні бабині слова, то й взагалі – розсердився, міцніше вхопився за ручки мотики.

– Ти чого, Колю? – вже легше. – Не заморився?

Не повертається, пре і пре, сопе тільки.

– Та стій же, трясця тебе б вхопила! Я он квасу холодного тобі принесла! Марно, чи що, перлася під горба?

Зупинився, відхекується. Підійшла Олена – невисока, ладненька, гарна навіть для своїх років. Очі сині-сині і ясні, як небо після грози. Глянула уважно – і хустку біленьку скинула, торкнулась м’яко чола, щік, носа…

– Та досить вже, досить, – вдавано невдоволено спинив Микола. – Де там твій квас?

Припав до пляшки з кисло-солодкою пахучою рідиною. Справді, пора обідати. Але так не хочеться потім знову вертатися…

– Ні, я таки кінчу. Ти йди, я скоро.

Олена вже набрала повітря, щоб вибухнути окличними реченнями, але глянула на Миколу – і передумала. Бувають миті, коли з чоловіками краще не сперечатися.

– Давай разом, – не чекаючи відповіді, посунула худого, як тичка, Миколу і взялася за ручку. – Ні, так незручно.

Перелізла через залізяччя, розмотала шлею, впряглась – і потягнула по міжряддю і мотику, і чоловіка, і всі роздуми його та сумніви. Розліталися по обидва боки хвощ і мокрець, падали зрубані лобода й щириця. Лишались лежати під палючим сонцем, що миттєво в’ялило і позбавляло найменшого шансу на повторне вкорінення. Десять хвилин – і бур’яни чотирьох останніх рівців програли битву з людською наполегливістю.

– От і все, – перевела подих і переможно усміхнулась. – А тепер ходімо. Бракувало тільки тобі повторного інфаркту.

Задоволено оглянула рівнесенькі рядки картоплі – і вгледіла жовту голову осоту. Раз! – і той летить на межу, перевертаючись у повітрі догори корінням. З бабою Оленою не пожартуєш!

Взялися старенькі за ручки мотики і покотили з горба. Весело дзенькаючи об камінчики, підстрибувала «помічниця», легко було її котити. Не тільки тому, що з горба, а тому що – вдвох.