Лист із синьо-жовтою стрічкою

Любий мій дідусю Миколаю! Добрий вечір! Пише Вам Оксана Петрівська з села Кривчик. Може, Ви мене не впізнаєте? Це тому, що раніше листи за мене писала мама, а тепер я сама можу, бо вчуся вже в третьому класі.

Пробачте, будь ласка, що пишу Вам лист так рано: ще навіть сніг не випав і свята дуже довго чекати. Але мені треба швидше, Святий Отче! Дуже-дуже треба!

Мабуть, я була не самою слухняною дівчинкою в селі, батечку, але намагалась не робити нічого злого. Та Ви і самі знаєте. Чи треба обов’язково написати? Гаразд. Мама каже, що перед сном потрібно пригадати, що за день зробила доброго і що поганого, і уявити, ніби складаєш ті вчинки на шальки терезів. Чесно-пречесно, жодного разу погане не переважило! От тільки зараз важко пригадати всі добрі вчинки. Кажуть же: роби добро і кидай його в воду! Так і виходить, що теплі хвилі злизують з пам’яті зроблене гарне, тільки залишається відчуття тепла і задоволення. Зате якщо погане зробила, то гризтиме довго-предовго…

Я добре вчуся, Святий Отче Миколаю, завжди виконую домашні завдання і допомагаю Сашкові з уроками. Із задоволенням прибираю в хаті, мию посуд, навіть можу Маньку здоїти, якщо мама затримається. Годую кроликів, кішку Маркізу і морську свинку Соню. Уже не матюкаюсь, тобто, не вживаю «брудні» слова. Хоч це і важко, якщо чесно. Але я обіцяла Ганні Володимирівні, що навіть подумки не прохоплюсь. Я ж дівчинка, панянка!

Те, що ми збираємо кукурудзу на фермерському полі, це не гріх. Ми ж не крадемо! Якщо після комбайна залишилися качани, чому б їх не визбирати? Все одно ж пропадуть. А от коли сусіди кликали нас бити соняшник, ми з мамою не пішли, бо то вже крадіжка. Але ви пробачте, дідусю, я нікого не «здаватиму», нехай самі Вам признаються.

Що ще? Ніяк не згадаю… Рік так швидко проминув! Нічого ми не встигли зробити: літню кухню недобудували, на море не поїхали (а я так мріяла!), до бабусі теж. І не тільки тому, що у нас мало грошей. Тому що – війна. Хоч Ганна Володимирівна каже, що то не війна, а АТО, але яка різниця? Йдуть бої, стріляють, люди гинуть – сама по телевізору бачила.

А Ви були на війні, Отче Миколаю? Мені здається, що всі солдати просять у Вас миру. Що ще їм просити? Кулі? Зброю? «Гради»? Може, Ви подаруєте пораненим втрачені ноги, руки, очі? Яке б це було щастя! Чи Ви вважаєте їх поганими? Не достойними подарунків? Бо вони стріляли, убивали? Ні, любий дідусю, не вірте нікому: наші хлопці рятували Україну!

От вчора Славко і Павло з дев’ятого класу побили Руслана. Він біженець, та ми так його не називаємо, Ви не думайте. Хіба Руслан винен, що його батько воює за ДНР? Вони з мамою приїхали до нас, значить, ми повинні його захищати, а не бити. От тільки й хлопців можна зрозуміти: їхній дядько Микола загинув на війні…

Благаю Вас, Святий Отче Миколаю! Не давайте мені подарунків до кінця мого життя! Подаруйте мир дітям Донбасу! І нам подаруйте мир, будь ласка! От дивіться: до першого класу прийшла одна дівчинка, Аліна. Вона дуже гарна, розумна і слухняна. Хіба вона не заслужила на подарунок? А в неї навіть подушки своєї немає!.. Ми з мамою позбирали цілу купу одягу, з якого я виросла, і віднесли Алінчиній мамі. І ще я деякі свої іграшки їй віддала. А вона замість зрадіти – в плач. Як ще їм допомогти, дідусю?

Зараз усі люди стали дуже ранимі – часто бачу в сльозах і жінок, і чоловіків. Мама каже, що ми маємо бути сильними. Я сильна! Коли ми в школі писали листи солдатам, я так і написала: «Я сильна, я не плачу! Нехай сила моєї молитви, любий воїне, захистить тебе від ворожої зброї!» Я знаю, що той солдат носить мого листа в касці, тому він виживе, обов’язково переможе і повернеться додому, до своїх мами і батька, а може, до діточок чи до коханої дівчини – не важливо, аби повернувся! Я написала уже багато листів на фронт, і до кожного вкладаю синьо-жовту стрічку; хай буде вона оберегом, який передає моє тепло, мою силу, мою любов. Я так хочу бути чарівницею, дідусю! Колись, дурненька, мріяла про смартфон, планшет, комп’ютер, гарну сукню… А тепер мрію тільки про одне: щоби прокинутися вранці – і в телевізорі Президент каже: «Вітаю вас, люди! Більше не буде жодного пострілу! Слава Україні!» Уявляю, яке б то було «Героям слава!» – на всю Україну! На весь світ!

Молю Вас, Святий Благодійнику, віднесіть мій подарунок якійсь дитинці в Донецьку чи в Луганську! Нехай у неї буде вдвічі більше добра і Божого благословення! Нехай вона теж відчує свято! Тільки бережіть себе, любий дідусю! Ви ж не вдягаєте бронежилет, чи не так? А краще би вдягнули, і ще каску – Вам не можна ризикувати! Адже на Вас так чекають…

Запалю я свічечку у віконці,

Синьо-жовту стрічечку у долоньці

Стисну і триматиму аж до рання,

До ікон молитимусь до світання.

Захисти нас, Господи, від незгоди,

Об’єднай надією всі народи,

Дай нам, Боже, розуму, хай віднині

Запанує мир в рідній Україні!

10.11.2014 р.