Коли
тобі самотньо…
Коли тобі самотньо, ти починаєш
робити дурниці. Перевірено!
Самотньо – не обов’язково, коли
ти вдома сама. Вдома ще можна витримати. Є книги, дурнуваті телепередачі…
Клацаєш пультом, на екрані мигтять фрагменти чиїхось життів – може, придуманих,
може, справжніх ,– що тобі до того? А ти – в темряві кімнати, і хочеться
плакати… Ніби нічого й не сталось… Та саме тому, що не сталось… А так хочеться!
Хочеться, аби сталось! Щось. Хоч
що-небудь – але прекрасне! І зі мною… І щоб – про кохання!
Інколи допомагають ідіотські
жіночі романчики (інтелектуальна порнографія!) – завжди хепі-енд. І можна
помріяти, уявляючи себе в ролі героїні. А якщо так проймешся, що аж заплачеш –
то взагалі, вважай, пощастило: на сьогодні з тебе досить пригод…
Гірше, коли ти почуваєшся самотньою в колі друзів. Не
байдужих – справжніх, які люблять тебе,
а ти їх. Але часом – вони поряд і
водночас так далеко! Ти ж завжди весела,
в центрі уваги, ніхто й не знає, як хочеться закритися в ванній і битись
головою об стіну… Або пірнути просто в одязі, навіть «шпильок» не скидаючи, в
ароматну піну – з головою. І не випірнати. Ану, скільки зможу витримати без
повітря? Це майже як вночі в ліжку: просто стає лінь дихати, і ти лежиш, лежиш…
І ніхто не чує, що ти не дихаєш. Байдуже… Сама дивуєшся… Може, обійдемось без
наступного вдиху?
Коли самотність вже готова
накрити тебе з головою, рятуєшся від неї на вулиці. Просто йдеш. Темними
вулицями або яскраво освітленим проспектом – неважливо. Все одно ти тут нікому
не потрібна. Люди мигтять за вікнами яскраво освітлених тролейбусів, сидять у
кав’ярнях (тебе туди ніхто не запросить!), прогулюються з коханими чи просто
кудись йдуть… Відрізняються від тебе тим, що у них є мета. А в тебе – напрямок
пересування… В такі моменти ти нікого не
боїшся: ні самотніх, як і ти, ексгібіціоністів, ні сексуальних маніяків (не з
нашим щастям!), ні галасливої банди задерикуватих юнців… Останні найбільш небезпечні. Не раз
доводилось тікати від ошалілих підлітків, які зовсім втрачають здоровий глузд
від почуття вседозволеності й стадного інстинкту. Дивом вирвавшись із їхніх липких обіймів,
готова визнати, що таки дурна: чого лазити поночі? Які пригоди можуть чекати?
Тільки такі… Але все одно – хоч щось! Аби відчувати, що ще жива! Що ти – не
привид, що – видима.
Твою реальність засвідчують і
мірний цокіт височенних підборів, і тіні, що перестрибують через тебе під ліхтарями, і мозаїка твоїх образів у
вітринах… Не йдеш – «пишеш»: така гарна, загадково-романтична… І здається, що
всі повинні б милуватися тобою, твоєю звабливою ходою… Чому ж ти нікому не
потрібна?!!
Коли сіра тоскність
піднімається вище грудей і вже ось-ось поглине тебе з головою, згадуєш, що
потрібно дихати. І робиш дурниці… Наприклад, знайомишся на вулиці з не дуже
привабливим дядечком – аби тільки поспілкуватись, а потім не знаєш, як його
«культурно» здихатись. Або підбираєш бродячого собаку, няньчишся з ним цілу
ніч: годуєш, миєш, вичісуєш бліх – а вранці він втікає від тебе під час першої
ж прогулянки. Можеш підібрати п’яничку, з тими ж добрими намірами, застосовуєш
такий самий набір «добрих послуг», як і з попереднім гостем (до речі, стосовно
бліх – не завжди виняток), та наслідки майже завжди – інші. Моя порада:
підбирайте краще собак! Вони шляхетніші… І ті, й інші спустошать холодильник, попсують
ваші речі, можуть навіть підмочити килими – але собака не вкраде ваші єдині
золоті сережки…
Дехто намагається забути свою
самотність за столиком бару. Це коли напиваєшся до зелених чортиків і тобі досить весело в їхній компанії. Коли у
дзеркалі бачиш двох себе – і ти вже не самотня! Або коли тобі настільки хороше,
що потім нічого не пам’ятаєш. Це добре.
Можна не соромитись… Але нікому не раджу такий спосіб забуття – можна назавжди
загубитись…
І ще – телефон. Чому так важко подзвонити тій єдиній людині,
котру насправді хочеш почути? І
побачити. І відчути… Боїшся
розчаруватись? Чи розчарувати?
Він каже, що завжди тобі радий.
А сам не відповідає на дзвінок…
Чому ти можеш бути милою,
привабливою, сексуальною, натхненно-небезпечною з усіма чоловіками на світі –
від випадкового перехожого, що витріщається на тебе на автобусній зупинці, до суворого
боса, вибагливого і постійно невдоволеного, – а з Ним, єдиним, важливим для
тебе, стаєш непомітно-звичайною, розчиняючись в коханні до самозречення?
Блукаєш темними вулицями, але і
близько не підійдеш до Його будинку… Телефонуєш тіням з минулого, бо впевнена:
вони будуть раді почути твій голос. І сама перетворюєшся на тінь… з минулого… з
Його минулого…
І беззахисній твоїй тіні,
поглинутій сумним світом самотніх привидів, не дано побачити поруч світлого
янгола, теж перетвореного на тінь – світлу тінь… твою…
Ти не помічаєш кохання в його
очах. Що взагалі ти здатна помітити? Втоплена в холодних водах самотності,
дивишся на світ через товстий шар криги...
Його самотність незрівнянно
більша. Ти ще чекаєш – чогось… когось… А
він знає, що чекати йому нічого… Чому ж тоді його тінь поряд з твоєю?
Надія помирає останньою…
|