ДАРУНОК СВЯТОГО МИКОЛАЯ

В магазині була тіснява, як завжди, коли привозили хліб. Взагалі-то хлібна машина приїжджала в село через день, але зараз, у святкові дні, замовлень було багато, тому Сергійко не турбувався: хліба усім вистачить!  Пропускаючи вперед сусідську бабусю, мимоволі задивився на кольорові розсипи цукерок. Він дуже любив цукерки! Та таких дорогих ніколи не куштував… Та то нічого, колись все в них буде!

Купивши дві буханки, Сергійко на решту придбав три цукерки. Шкода, що на більше грошей не вистачило, та хоч сестричок потішить!

Тільки подумав про рідних – і посмішка освітила обличчя: уявив їхні смішні  замурзані шоколадом мармизки!

Біля магазину зграйка дітлахів скупчилась навколо усміхненого рудоволосого молодика у дублянці, який роздавав цукерки та яскраві помаранчі. Сергійко мимоволі задивися на величезний апельсин, що котився крижаною ковзанкою просто йому під ноги. Не хотів брати, та руки самі потяглись до заморського фрукта…

З крамниці вийшли чоловік з жінкою і загукали:

– Святий Миколаю, агов! Ти вже йдеш? Скільки тебе можна чекати?

Сергійко здригнувся: до кого це?

– Та йду вже! – розсміявся «доброчинець», розпихаючи цукерки дітлашні по кишенях.

«Невже це й справді святий Миколай?» – не йняв віри Сергійко. Хоча чому ні? Так, не схожий на сивочолого дідуся, але ж то все казочки, а хто ж справжнього Миколая на листівках намалює?

– Зачекайте! – закричав хлопчик, злякавшись, що Миколай ось-ось зникне. А він же так чекав на нього! Нещодавно, перед святом, писав листа до святого Миколая і просив для своєї великої родини здоров’я і щастя. А собі – братика. Бо ж у нього три сестрички, а так потрібен ще один чоловік в родині! Дівчата ще малі, їх потрібно доглядати, поки мама на роботі. Води наносити з криниці, насмикати корові сіна, нагодувати кролів і курей, а зараз, взимку, ще й сніг повідкидати. Та хіба мало в селі роботи? Ще до школи пішов цього року, тепер мамі зовсім без нього сутужно: на кого Настуню лишати? Не на Вероніку ж з Надійкою, вони самі ще малі. А був би в нього братик – вони удвох ого-го як швидко все зробили б! І гратися з хлопцем цікавіше: і у футбол можна поганяти, і поборотись! А у дівчат тільки ляльки…

– Ти до мене, хлопчику? – зупинився чоловік.

– Ви справді святий Миколай? – дивиться з надією синьооке хлоп’я.

– Так, мене звуть Миколою, – посміхнувся. – А от наскільки святий… – підморгує до супутників.

Та Сергійкові незрозумілі натяки і жарти.

– Ви поклали мені під подушку машинку, а я просив зовсім інший подарунок.

– Що ж ти хотів? Комп’ютер? – знову посміхнувся Миколай.

Тепер вже й Сергійко розсміявся: хто ж таке в Миколая просить?

– Та ні, що Ви! Хіба я не розумію…

– То яке ж твоє бажання? Вибач, я просто не встиг за один день всі бажання виконати. Невдовзі Новий рік, тоді й…

– Я хочу братика! – вигукнув поспіхом Сергійко.

Дорослі перезирнулись.

– То це не до мене, а до тата прохання, – ніяково посміхнувся Миколай.

– Немає в мене тата…

Повернувся  і побрів додому…

Сині зажурені очі незнайомого хлопчика не йшли Миколі з голови. У свої тридцять три він бачив багато чужого горя… Ніколи не був багатою людиною, проте намагався допомагати всім, хто того потребував. Сам виріс у сиротинці, тому дуже добре відчував біль… Цей біль не полишав його все життя, зрісся з ним, став другою стороною сутності – мабуть, назавжди. Зовні веселий, завжди усміхнений, Микола жив лише заради щастя інших, впевнений, що йому самому те щастя не судилося спізнати.

Мама Миколи померла при пологах. Батько, не винісши втрати, наклав на себе руки… З самого народження хлопець жив з відчуттям провини: це він, він! – винен у смерті батьків. Приховував від усіх страшну для нього таємницю, але сам ні на мить не міг пробачити собі свого народження…

Навіть одружившись з коханою дівчиною, не міг не думати про смерть, яку несе своїм рідним… Проживши у шлюбі 7 років, змирився з тим, що в нього не може бути дітей. А дружина не змирилась. Вийшла за іншого, народила одразу двійню і – щаслива!  І Микола був за неї щасливий…

Приїхав у це далеке подільське село на запрошення друга, який жив тут вже кілька років, переїхавши на батьківщину дружини. Готувались до зустрічі Нового року – інколи корисно щось змінити у звичному укладі життя. Був веселим, безтурботним! І раптом цей хлопчик…

Микола, звісно, одразу ж розпитався, чий він і де живе, і вирішив завітати до нього на Новий рік з подарунками. Та як поставиться до того його мати?..

Наталці йшов двадцять другий рік, а вона була вже матір’ю чотирьох дітей. Звичайна сільська дівчина з багатодітної родини, вийшла заміж у 15 років (як багато хто з сільських дівчат – одразу після 9-го класу) за сусідського хлопця. Павло виявився ні на що не здатним ледарем, хіба що діти в нього виходили гарні. Спочатку ще намагався щось робити, але колгоспу в селі не було, заробляти ніде. Почав пити, забираючи останні гроші від дітей. Жили на соціальну допомогу. Наталя ще підробляла прибиральницею в сільраді: куди ще без освіти?

Минулої весни Павло втопився, напившись до непритомності, залишений «друзями по пляшці» на березі річки…

На Новий рік Сергійко влаштував малечі справжнє свято: прикрасив ялинку, яку привіз сільський голова, і поклав під неї подарунки: Веронічці і Надійці - по ляльці, а Настусі – музичну дзиґу: крутиш її, лунає різдвяна мелодія, і через прозорий верх можна спостерігати казковий світ, у якому кружляють лапаті сніжинки, зовсім не засипаючи торований шлях, по якому скаче трійка баских коней, запряжених у золоту карету… Дівчатка хлопали в долоні, кружляли навколо ялинки, розказували віршики – і братик відчував себе справжнім чарівником! А коли дійшла черга до подарунків, то тут вже Сергійко не міг оговтатись від здивування і захвату: під ялинкою він знайшов ще один пакунок, на якому було написано: «Сергію від Миколая», і був то ноутбук – дивовижна річ, про яку хлопчик і мріяти не смів!

На Святвечір родина чимшвидше зібралась на урочисту вечерю. Сергійко, чим міг, допомагав матусі: лущив горіхи, тер мак на кутю, розкладав посуд. Не забув поставити порожню тарілку і чарку для невідомого подорожнього або для померлих родичів. Може, таткова душа завітає до них сьогодні. Хлопчик не пам’ятав батька тверезим, але ж він тепер на небі, там горілки точно немає, так що боятись нічого!

Засвітили свічку, і тільки-но Сергійко зібрався проказати «Отче наш» (це був його почесний обов’язок – вже другий рік!), у двері тихо постукали. Сергійко глянув на маму – вона знизала плечима: «Може, хтось із сусідів?» Відчинив двері – на порозі Микола.

­– Приймаєте подорожніх?

– Сьогодні нікого не можна лишити без вечері, – по-хазяйськи відповів Сергійко. – Проходьте, будь ласка!

В золотавому світлі свічі, що тремтіла й хвилювалась в напівтемряві кімнати, Наталка з маленькою донечкою на руках здавалась Миколі Мадонною, Святою Дівою Марією, фантомним образом його юнацьких мрій… Не в змозі відвести погляд від молодої жінки, майже дівчинки, він забув про подарунки, гостинці до святкового столу. Йшов сюди до Сергійка, синьоокого хлопчика, що так припав йому до серця, а знайшов свою долю, своє щастя в маленькій затишній кімнаті, наповненій сміхом і любов’ю, дитячими голосами і ялинковим ароматом…

А наступного року святий Миколай здійснив найбільше Сергійкове бажання: подарував йому братика, такого ж синьоокого, як мама, і золотоволосого, як татко Микола.