Банальна історія
Працювали двірники, збиваючи з ритму. Нарешті Никанор Іванович застогнав, смикнувся раз, вдруге – і відвалився. Дівчина потяглася за одягом.
– Е ні, зачекай! Другий раунд, як домовлялись. Хай тільки трохи відхекаюсь.
Дівча притихло.
– Тобі скільки років?
– Шістнадцять.
– Довго на трасі?
– Майже рік.
– Школу чому кинула?
– Я не кинула, – образилась. – На трасу пішла, щоб атестат отримати.
– Як це?
– Як мати захворіла, я хотіла піти працювати, а вона змусила пообіцяти, що школу не кину, ЗНО здам і до універу вступлю. От і вчусь. А жити якось треба? І маму лікувати…
У Никанора Івановича стислося серце. Бідна дівчинка! А от їм з жінкою Бог дітей не дав…
– Батько що, не допомагає?
– Та я не бачила його ніколи. Мати каже, що далекобійником був, от як Ви. Закрутив голову їй, молодій, та й покинув…
– От негідник! А звати як, знаєш? Я давно працюю, може, зустрічались.
– Звісно, знаю. Мати ж мене на його ім’я записала. І навіщо? Смішне таке, соромно й сказати комусь: Никанорівна я.
Двірники працювали вхолосту…
|