8 Березня

Він знову мені наснився. Ніби приїхав на мотоциклі, як колись…Усміхається сумно. «Чому ти до мене не приходиш? Мама з татом теж про тебе питають…»

Прокинулась. Точно, сьогодні ж 8 Березня…

Для мене це сумний день. Ні, я також люблю подарунки, мені приємна увага дорогих мені людей, друзів, колег і – просто зустрічних чоловіків. Але в атмосфері щастя й веселощів не можу не відчувати легкий присмак суму…

З Ігорем ми познайомились не 8-го березня (як вам зараз подумалось, мабуть). Зустрілись в перші дні зими, коли морози скували землю й захолодили всесвіт. Але що нам ті морози! Ми ж юні, гарячі, наші почуття могли б перетворити на спекотну Африку навіть крижану Антарктиду!.. От тільки, як з’ясувалось – не наші…  Мої почуття…

Я закохалась в Ігоря з першого погляду. 20-річний красень, який тільки-но повернувся з армії, не міг не полонити дівочого серця. Запросив на танець – і я втопилась в його блакитних очах. Відчувала сильні руки на талії – і серце завмирало від щасливого здивування: чому я? Чому він обрав мене? Справді, чому? Я ж була смішним 14-річним дівчиськом, зовсім йому не до пари…

Мої батьки теж так вважали.  Тому першого ж вечора, коли  Ігор прийшов, аби запросити мене в кіно, тато пообіцяв переламати йому ноги. Обіцянка ця була швидше символічна, але не дозволяла сумніватись, що мої батьки налаштовані рішуче.  Та чого варта заборона батьків, коли в тебе перше кохання? Я втікала з дому за першої-ліпшої нагоди, аби хоч побачити його,  хоч одним словом перемовитись! Коханий незмінно чекав на мене в провулку, підхоплював на руки, висмикуючи з глибокого снігу, загортаючи в шубу, доки я висла на його шиї, пригортав до грудей і ніжно шепотів, що я – єдине його щастя…  І цих декількох хвилин мені вистачало, аби вижити до наступного таємного побачення…

Того року на 8 березня несподівано знов завирувала хуртовина. Я, як завжди, застудилась і навіть на святковий концерт не змогла піти. Батьки святкували у друзів, а я сиділа на підвіконні, відгородившись фіранками від порожньої кімнати, і дивилась, як у світлі ліхтаря в жагучому фламенко кружляють сніжинки, не в змозі ні опуститись додолу, ні з’єднатись з іншими, ні полетіти світ за очі…

Здригнулась від несподіванки, коли в будинку весело залунав дзвінок. Невже подруги вирішили навідати? На порозі стояв Він. Русяві кучерики намокли, обличчя пашіло від вітру та морозу, очі сміялись блакитними вогниками. Доки я приходила до тями, не в змозі й слова вмовити від радості й здивування, Ігор простягнув букет червоних тюльпанів. І як тільки не змерзли, бідненькі? Виявилось, що ховав їх на грудях, як і мене під час наших недовгих побачень…

Минали тижні, місяці. Я старанно вчилась у школі, батьки мною пишались. З Ігорем зустрічалась дуже рідко. І не через татову заборону. Моє кохання до нього було жагучим і гірким… Я розуміла, що дорослому юнаку ні до чого цнотлива дівчина. Ігор проводив час в компанії веселих друзів і легковажних дівчат, отримував насолоду від алкоголю, «драпу» та «кохання». Але й про мене не забував. Приїхавши на дискотеку, п’яний та майже завжди побитий (або з хлопцями билися, або з мотоцикла впав), танцював зі мною, а потім проводжав додому. Казав: «Мала, ти мені потрібна. Клянуся, що ні з ким не одружуся, тільки з тобою! Але мені треба погуляти. Ти почекай трохи».

Я так його кохала! Ні з ким іншим не могла зустрічатись, бо хлопці бачили в моїх очах відображення Ігоря. Його батьки та сестра сприймали мене, як рідну. Але я добре розуміла, що не збираюсь пов’язувати з ним своє життя…

Навчаючись на першому курсі університету, часто приїжджала додому. Майже нікуди не ходила, хіба що до найкращої подруги потеревенити. Напередодні 8 Березня вирушили в нелегку мандрівку магазинами в пошуках подарунків для мам. І раптом: «Мала! Оце так зустріч!» Ігор… Напідпитку, злегка похитується… Неохайний одяг, і сам весь якийсь пожмаканий, неголений. Біляві кучерики ніби присипані попелом, посмішка не сяє білизною, ось тільки очі… Блакитні, як весняна крига, веселі і… досі безмірно кохані…

Перекинулись жартами, посміялись (а серце розривалось від болю та жалю!) і розійшлись – кожний у свій бік… Та я до вечора не давала спокою подружці спогадами.

А наступного дня, саме 8-го Березня, він прийшов. Не дочекавшись на дискотеці, попросив знайому дівчину покликати мене. Побачила його, такого рідного і якогось беззахисного, з оберемком червоних тюльпанів, притиснутих до грудей, – і мало не розплакалась. Не криючись, занесла квіти додому. Мама допомогла розкласти прив’ялі тюльпани по вазах, тато запросив Ігоря зайти, але ми, взявшись за руки, пішли гуляти темними вулицями. Розмовляли майже до ранку. Але чим більше він розповідав, тим гірше я почувалась, майже фізично відчуваючи, як кохання, плекане мною більше трьох років, витікає з мого серця і скрапує з кінчиків пальців…

Ігор розповів, що два роки тому дівчина, з якою він зустрічався, завагітніла. Він не схотів одружуватись, розірвав з нею стосунки – і вона позбулась дитини. Тоді Ігор радів розв’язанню проблеми, а тепер шкодує… Що є в його житті? Задля чого живе? Щоденна пиятика поглинула все: дружбу, кохання, заповітні мрії… «Розумієш, мала: я нікому не потрібен! Друзі одружились, в них вже бігає малеча. А в мене… Нічого й нікого! Виходь за мене! Ти ж так мене любила!»

«Ти любила…» Так! Я кохала! А ти?  Гірко… Замість кохання – жалість. Та в юності я не була схильна до самопожертви…

Сльози течуть по щоках – але це сльози прощання… Намагається мене поцілувати – навіщо? Це нічого не змінить. Мені відкрилось страшне одкровення: кохання не вічне, воно теж вмирає!

 «Ігорочку, ти завжди будеш мені другом! Ти мені не байдужий! Але я ніколи не вийду за тебе…»

Чи зрозумів він, чому? Напевне, ні. Але хіба могла я відверто сказати, що не хочу пов’язати своє життя з алкоголіком?

Більше ми не бачились. Приїжджаючи додому, інколи питала про нього. «Працює на фабриці, п’є, одружуватись не збирається. Та кому він потрібен?» Боляче… Досі…

Про смерть Ігоря мені довго не казали, мовчали більше року, боялись…  Зовсім випадково, під час одного з моїх приїздів до батьків, мама обмовилась, а тоді вже – нікуди дітись – докладно розповіла про обставини його загибелі. А також про те, що всі роки Ігор цікавився мною, не раз просив у мами мою адресу, хотів приїхати або хоч написати. Мама не давала. Казала, що я вийшла заміж, що народила сина.  Та він не відступався: «Мені конче треба сказати їй щось дуже важливе!» І щороку на 8 Березня дарував моїй мамі червоні тюльпани…

І того трагічного дня він теж ніс тюльпани. Не заставши її на роботі, відсвяткував Жіночий день з колегами. Та тюльпани не подарував нікому… Переходячи через дорогу, потрапив під машину. Розповідали, що вже мертвому ніяк не могли розтиснути пальці, що міцно тримали понівечені квіти…

Пам’ятаю, що ніяк не могла відшукати його могилу. Блукала велетенським кладовищем, наче в якомусь сюрреалістичному сні… І знову ж, мама допомогла… З чорного мармуру посміхається миле личко – юнак, в якого я закохалась так давно… І, мабуть, назавжди…

Я не приношу йому тюльпанів, бо завжди приїжджаю влітку. Сідаю на прохолодну лавку, дивлюсь на мармурову світлину – і згадую…

Мама каже, що зі мною він був би іншим. Можливо… За кохання треба боротись! Я – зрадниця… І не варта твоїх червоних тюльпанів, Ігорю… Тому й не наважуюсь знову переступити поріг твого дому, навідати осиротілих батьків.  Та спробую… Обіцяю тобі, Ігорочку, що цього року – обов’язково! – прийду…