ЯК Я СТАЛА УКРАЇНКОЮ

Народилась я в Новосибірську. І не тому, що батьки були заслані до Сибіру з України, як дехто думає. Ні, на жаль, до України ніхто з моїх кровних родичів не мав жодного відношення. Були вони росіяни, якщо взагалі можна мати таку національність. У будь-якому разі, іншого мені не відомо. Мамине прізвище Чепельова, бабуся ж була з роду Скрябіних. Батькових рідних я не знаю, так сталося, але кажуть, що його мати – моя бабуся – була наполовину татаркою. Хто вже там розбере зараз, проте татарська кров у мене, як-то кажуть, «на обличчі».

Бабусина родина постраждала в часи колективізації. Уявіть собі, навіть із Сибіру висилали ще далі! Скрябіних розкуркулили і вислали в Мінусинськ, старших братів і батька заарештували. Довго потім родина не могла зібратися разом. Не буду переповідати бабусину історію, можливо, колись напишу про це окремо. Але хочу, щоб ви розуміли: від комуністів страждали всі народи СРСР. Та для мене, маленької дівчинки, це було не зрозумілим. Я свято вірила в те, що ми живемо в найкращій країні світу, що з кожним днем наближаємось до «світлого майбутнього» – і була щаслива.

В Україну наша родина переїхала, коли мені було всього-на-всього три місяці. Найстарший мамин брат служив моряком, до нього в Одесу приїздили родичі, і так їм сподобався цей край, що вирішили пустити тут коріння. Ледве дочекалися, щоб моя мама Ніна змогла подорожувати – продали будинок і поїхали. Оселилися під Одесою, там і минули мої дитячі роки.

Звісно, виростала я росіянкою: у родині розмовляли винятково російською, російськими були казки, прислів’я-приказки, пісні – і світосприйняття. У дитячому садочку вчили читати українською, та я вже вміла російською, тому мені завжди було байдуже, якою мовою написано книжку. Деяких слів не розуміла – здогадувалася за змістом. А от говорити… Ні, не говорила я українською. Та не дуже й намагалась. Адже навчалась у російському класі, де навіть на уроках української мови нам дозволяли відповідати російською. Навіщо було тієї української?..

Соромно зізнатися, але я пишалась тим, що я росіянка. Звідки у мене була ця «великороськість», не розумію. Можливо, від бабусі, яка зневажала нового зятя (мого вітчима) і обзивала «хохлом немитим». А може, як я тепер думаю, завдяки розумінню, що від народження мала те, чого інші прагнули набути: ось саме цю «великороську» гідність. Питала однокласників: «Ти ж українець? Чому навчаєшся в російському класі? Чому розмовляєш моєю мовою?» Не отримувала відповіді. Тепер я розумію, що такою була політика, а люди слабкі, в більшості пливуть за течією, намагаються пристосуватися, вижити. Ось за це пристосуванство я і зневажала українців. Зневажала довго. Жила в Україні, любила її, не знала іншої Батьківщини, але українців підсвідомо вважала нижчою расою. Може, тому, що вони самі себе такими вважали? Столицею була Москва, а Київ – так, провінційне місто. Я розмовляла вишуканою російською (бо ж книги читала й читала), а мої однолітки боролися з українськими словами, отримуючи натомість жахливий суржик. Однокласники добре знали російську мову, але для більшості з них вона була не рідна, і я сердилась, що вони чужу мову знають краще за рідну.

По-справжньому українська мова прийшла в моє життя з творами Миколи Хвильового. Вперше я заговорила українською, готуючись до випускних іспитів. Тоді Україна тільки-но отримала незалежність, чому я аж ніяк не раділа. Не розуміла, як можна було зруйнувати такий прекрасний Радянський Союз…

Аналізуючи тепер давні події, переосмислюю своє ставлення. І мені соромно. Якою зарозумілою і необізнаною я була! Єдине виправдання, яке знаходжу: я була дитина! Продукт тієї епохи…

Пам’ятаю, як вперше потрапила на Хмельниччину. Спілкуючись із однолітками українською, зауважила, що вони самі не знають рідної мови. Це прикро мене вразило. Ще гіршим було те, що багато хто мріяв чимшвидше поїхати з України і ніколи не повертатися. Поваги українцям це не додало. Зате я, мабуть, уперше зрозуміла, що справжня моя батьківщина – не примарний Новосибірськ, а Одеса. І хай я не українка, зате громадянка України!

Потім були невеликі, але невпинні кроки назустріч моєму «українофільству»: одружившись із нащадком козацького роду, я, Каменєва, стала Шеверногою; закінчила український філфак, навчившись там-таки упевнено говорити українською; почала викладати в школі українську мову, намагаючись прищепити дітям не тільки любов до рідної мови, а й усвідомлену гідність.

А потім був Майдан 2004-го. От тоді я вперше почала поважати українців. Побачила, як багато серед них (серед нас!) небайдужих, натхненних, упевнених у собі й справі, яку вони роблять. Почала читати, розмірковувати – і вжахнулась! Як могла я бути такою сліпою, глухою і зарозумілою…

Пройшло майже десять років. Знову Майдан. І війна. З Росією.

Пам’ятаю, як дивилась у прямому ефірі засідання Ради Федерації (РФ), під час якого обговорювали дозвіл ввести в Україну війська. Спочатку мені стало смішно: як таке взагалі можна обговорювати? А потім… Всі члени РФ, як один, підтримували це рішення, а я не вірила власним вухам! Коли ж голова РФ Валентина Матвієнко (колишня хмельничанка, до речі), взяла слово, – росіянка в мені померла. Гадаю, це теж неправильно. Потрібно знати, хто ти є, і поважати це. Але я плакала, не спиняючись, впродовж декількох годин. Я не могла більше любити свою Батьківщину. Дуже страшно дізнатись, що твоя мати вбивця, ще страшніше, коли вона вбиває тих, кого ти любиш. Прийшов час обирати. Страшний час. Неможливий вибір. Але я його зробила. Так я стала українкою.

Попри все, досі надіюсь, що мати моя, Росія, розкається, – і я зможу колись її обійняти. Не втрачаю надії…