* * *

                                                     А.О.

Пройшло сто років з нашої розлуки,

Від того дня, як щезли всі надії…

Та пам’ятаю твої сильні руки

І нездійсненні легкокрилі мрії.

Дивився в очі весело і щиро,

Натхненно перетворював на казку

Моє життя, усталене і сіре.

Ти мною марив! Я ж носила маску…

Зірвать хотіла! Та усе боялась

Примарну нашу дружбу зруйнувати,

Ще й тішилась, що вчасно відірвалась,

Змогла до тебе пристрасть подолати.

Серце і розум. Вічна суперечка!

Вчинити правильно чи як велить кохання?

Обов’язок на боці не сердечка…

Біль приховати, знищити бажання!

Я не змогла тоді тобі сказати

І зруйнувати виплекану мрію.

Хотіла хоч на день твоєю стати,

Примарну дарувала нам надію.

………………………………….

Я так тебе кохаю, що не в змозі

Від вуст твоїх принадних відірватись.

Пройшло сто років, ми ж іще в дорозі…

Замовкни, розум! Оберу – кохатись!

                                                           грудень 2010 р.