На одному із заходів Хмельницького міського літературного фестивалю «Слово єднає» я познайомився з Маргаритою Шеверногою, екстравагантною жінкою та оригінальною поетесою. Її поезія – свіжа і сильна – не може нікого залишити байдужим. Крім того, Маргарита Володимирівна працює заступником директора з навчально-виховної роботи в одній із шкіл Дунаєвецького району і викладає українську мову та літературу.

– Пані Маргарито, Ви видали на даний час дві поетичні збірки – «Вогненних мрій вітрила» і «Луна», маєте публікації в пресі, альманахах. Як Ви поєднуєте це зі своєю професійною діяльністю?

– Ох, Володимире Григоровичу, і не питайте! Чому доба має лише 24 години? Мрію працювати нічним сторожем: стільки часу було б для творчості! Так, я «сова»: пишу вночі, зате вдень маю бути «жайворонком», адже школа для мене все ж таки на першому місці.

– То коли ж Ви відпочиваєте?

– Під ранок (сміється). І влітку! А якщо серйозно, то робота в школі не дає мені розслаблятися, спонукає до творчості. Крім усього іншого, до моїх професійних обов’язків належить висвітлення у пресі шкільного життя, тому я часто пишу статті, замітки, веду шкільний сайт, керую редколегією учнівської газети. Ми з учнями беремо участь у безлічі мовних і літературних конкурсів, працюємо над науковими дослідженнями, а ще проводимо свята й інші заходи.

– То Ви пишете вірші для дітей, складаєте сценарії шкільних свят?

– Чесно кажучи, ні. Майже ні. Тобто, сценарії я, звісно, складаю, але використовую для того вірші інших авторів. Писати для дітей – це не моє. Я пишу для дорослих – а діти читають і все розуміють.

– Ви читаєте учням свої вірші?

– Інколи. Під час занять літературної студії або під час творчих зустрічей. Щоправда, подарувала своїм студійцям книжки, і тепер неофіційним гімном у них є мій вірш «Метелик на сідничках» (посміхається).

– Багато Ваших віршів стосуються інтимного світу жінки. Як Ви співвідноситеся зі своєю ліричною героїнею?

– Мабуть, Ви чекаєте, що я скажу: «Ні, то все не про мене!» Аж ніяк: у кожному вірші – я. Події і ситуації можуть бути вигадані, описані стосунки з чоловіками – майже завжди нафантазовані, проте почуття – справжні. Як інакше? Хіба можна написати про те, чого не знаєш, не відчуваєш? Але я дозволяю собі прикрашати ліричну героїню: вона у мене зазвичай витончена красуня, відверта, незалежна, смілива – така, якою б і я хотіла бути.

– То Ваші «Життєві історії» насправді вигадані?

– Ні, от якраз мої оповідання – чиста правда. Всі герої мають реальних прототипів. Звісно, я змінюю імена і навіть деякі портретні характеристики, адже читачі одразу починають міркувати, про кого це я написала, часто навіть питають – і, як не дивно, вгадують. Тому я все більше «маскую» персонажів.

– Хотілося б почути Ваше міркування стосовно стану й проблем освітянської сфери в глибинці.

– О, яке питання! Проблеми освітянської сфери в глибинці такі ж, як і в містах. Головна – нестача коштів для забезпечення школярів інноваційними технологіями. Сільська школа має свої плюси і мінуси. Міські школярі мають більше можливостей для саморозвитку. Якби я працювала у великому місті, то щотижня влаштовувала б своїм учням цікаві екскурсії, зустрічі. У селі це теж можливо, але потребує набагато більших коштів. Зате в маленькій школі зовсім інша атмосфера: більш тепла, родинна. Тут на кожного учня вистачає часу – і любові. Мені здається, що немає особливого значення, де ти живеш, головне, як ти хочеш жити.

– Урок рідної літератури. Що він дає юним українцям? Чи задоволені Ви як учитель програмами? Що б Ви хотіли змінити в цьому плані?

– Уроки літератури мають не стільки навчати, як виховувати. І насамперед учити пишатися нашою країною! Згадую себе в школі: я любила російську літературу, а українська мені була ніби другого ґатунку. І не дивно: адже вчили ми твори про важке селянське життя – сумні, безрадісні, песимістичні. Так, вони виховували, викликали різні почуття, але тільки не гордість за Україну. Зараз програма абсолютно інша, на щастя. І тільки від учителя залежить, як глибоко перейматимуться учні. Проблему ж я вбачаю в іншому: діти не люблять читати. І хоч у програми ввели нові твори, цікаві, сучасні, доступні для дитячого розуміння, учням, звиклим до кліпового мислення, важко зосереджуватися. Як це змінити? Намагатися зацікавити, відривати школярів від моніторів – конкурувати з ґаджетами.

– Ваш погляд на літературний процес Хмельниччини. Особисті симпатії й антипатії. Ставлення до так званої «графоманської» літератури.

– Ще тиждень назад я, можливо, відповіла б інакше. Але під час літературного фестивалю «Слово єднає» я переконалася, що на Хмельниччині б’є невичерпне джерело творчості. Я і не здогадувалася, що в нашій області так багато письменників! Слухаючи виступи юні – студентів і школярів, – дивувалася недитячій мудрості й глибині їхньої поезії. Отже, за майбутнє літературної Хмельниччини можна не хвилюватися.

Стосовно особистих симпатій і антипатій – все просто: я до всіх ставлюся позитивно. Є люди, яких поважаю, якими захоплююсь, але не буду називати прізвищ: не вистачить сторінки. Найкраще знаю колег з «Конгресу літераторів України», а також з Дунаєвецького мистецько-літературного об’єднання «Сонях», яких дуже люблю. Все ж таки назву одне прізвище: на літфесті познайомилася з молодою поетесою Мариною Бортник – рекомендую.

А що таке «графоманська література», не знаю. Хоч і пишу часом літературні рецензії, наголошую на суб’єктивізмі особистої думки. Тільки час визначить «справжність» літератури: що люди читатимуть, те і є справжнім.

– Вірші про сьогодення, громадянська лірика. Як її сприймають школярі?

– Взагалі-то молодь любить вірші про кохання. Але зараз в Україні відбуваються такі події, які нікого не можуть залишити байдужими. Тому діти слухають вірші про Майдан, про війну зі сльозами на очах.

– Ваші хобі, захоплення поза роботою.

– Я дуже люблю мандрувати. Мрію об’їхати весь світ! Та поки що була тільки в Росії, Білорусі, Молдові. Зате багато їжджу Україною, сама організовую подорожі для дітей. А щоліта ми з родиною сплавляємося Дністром. Два-три тижні на воді, без телевізора, комп’ютера (навіть мобільник не вмикаю) – справжнє щастя!

Ще я люблю читати, книги – моя хвороба! Але хто б здивувався?

Вирощую кімнатні рослини, а от город – то не для мене. Моє – театр, виставки, концерти. Люблю спілкуватися з людьми, але і на самоті мені добре. Люблю гуляти дощем – під парасолькою. Люблю плавати – особливо в морі, вночі, місячною доріжкою. Люблю готувати смаколики для родини. А ще – мити підлогу. Взагалі вважаю, що все потрібно робити з любов’ю!

– Дякую Вам, пані Маргарито!  Що б Ви побажали читачам «Твого погляду»?

– Вірте у добро, сподівайтеся на краще і любіть життя! Мрійте – і нехай усі ваші мрії здійсняться!

Згадай мене

Продавши честь за пару мідяків,

Шукай натхненно серед інших зраду,

Складаючи реєстр земних гріхів.

Та лиш одне прошу: мене не згадуй.

Свій шлях торуючи пунктиром сліз,

Їх джерело брудним квачем розмазуй.

Готуй із душ загиблих прес-реліз,

Та лиш одне прошу: мене не згадуй.

На п’єдесталі в гордій самоті

Нове життя в подробицях вигадуй.

Твої думки – піднесено-святі!

Та лиш одне прошу: мене не згадуй.

Коли ж зберешся в спокій відійти

І осягнеш блаженну потойбічність,

Згадай мене! Руйнуються світи?

Для покаяння Бог дарує вічність…