Сьогодні війна ввійшла у мій дім.

До того вона теж була, була дуже близько, зовсім поряд! Але ще за вікном. Сьогодні ж вона заглянула у самісіньку шибку. Чоловіку прийшла повістка з військкомату.

Війна гуляє по Україні, пожираючи десятки, вже сотні людських життів. Убиває воїнів – молодих хлопців, які ще не встигли побачити життя, приносить смерть мирним жителям, вбиває жінок і дітей, руйнує родини, нищить оселі, поглинає цілі села і міста. Кров, біль, розпач, ненависть, зневіра, нерозуміння…

Живемо від новин до новин, прикипаємо до телевізорів, де нас накриває хвиля людського горя. Вивчили карту охоплених війною Донеччини і Луганщини: Слов’янськ, Краматорськ, Лисичанськ, Торез, Маринівка, Волноваха, Зеленопілля… Карта, мальована кров’ю наших дітей і сльозами матерів…

Війна давно охопила нас лещатами. Десь на Луганщині мій учень Сергійко Побережний, онук нашого близького друга Коля Негерчук, сусідський хлопець Максим Заводний, який нещодавно одружився, просто з війни приїхав, аби взяти шлюб з коханою дівчиною, – і знову на фронт. Мабуть, вже теж виїхав розміновувати визволені міста сапер Міша Іл’єв. Це  діти, які виросли на моїх очах… За кожного з них болить серце. Та що я? От як зараз їхнім матерям?..

Молю Бога і тішуся, що мій Юліанчик ще малий, восени тільки 17, а чоловік вже комісований, хоч і каже, що теж візьме автомат і піде на війну, якщо буде треба. Дай Боже, щоб не було треба! Хай швидше закінчиться війна!

Але сьогодні, вже сьогодні, війна підійшла впритул…