ЩОДО ТОЛЕРАНТНОСТІ
Дуже підтримую і принципи толерантності, і відзначення Міжнародного дня. Адже суспільству нашому ще далеко до толерантного ставлення до НЕТАКИХ. Вважаю, що ворожість до представниких інших національностей, релігійних та будь-яких інших поглядів - ознака відсталості суспільства. Пам'ятаєте, як у казці "Гидке каченя" гуси клювали малого лебедя?
Не такі - не означає, що вони гірші. Всі ми НЕ ТАКІ в певних групах, товариствах, вимірах. Завжди намагаюся поставити себе на місце іншої людини, зрозуміти її, не засуджувати нікого. Бо я сама НЕ ТАКА - і пишаюсь тим!
Але саме в цей день згадалась мені одна поїздка. Не подумайте, що я цією розповіддю намагаюсь перекреслити все сказане вище. Просто я така людина: не можу розглядати питання з одного боку, і якщо хтось каже, що це чорне, я намагаюсь знайти в ньому хоч трішки білого. І навпаки: тільки-но ви почнете казати, що так, це біле, - я відшукаю в тому чорний колір. Це не тому, що я люблю сперечатись. Просто намагаюсь бути об'єктивною.
Так ось, їду я одного разу в Запоріжжя. 16 годин! Вранці залізла на верхню полицю - і до пізнього вечора. А в одному купе їдуть зі мною цікавенні персонажі: жінка старшого віку на нижній полиці, навпроти неї чоловік, теж за 60, а наверху - чоловік трохи старший за мене і такий само спокійний: майже всю дорогу проспав. Жінка зовнішності пенсіонерки-бухгалтера чи щось таке. Або колишня викладачка (що навряд). Живе в Донецьку, а в Україну їздить за пенсією. І ВСЮ ДОРОГУ триндить про те, яка Україна погана: і порядку немає, і Верховна Рада - самі злодії, і війну на Сході навмисне продовжують, аби збагачуватися... Тобто весь набір НИТТЯ, яке ми чуємо не тільки від ворогів, а й від своїх рідних. Крім того, поважна пані розповідає, як зараз у Донецьку добре живеться, який там порядок і взаєморозуміння. Бідно, звісно, ціни високі, але ж як тій молодій республіці вижити, якщо Україна палиці в колеса пхає? А найгірше, як на мене: звинувачує Україну в тому, що вона розпочала війну, спричинила розруху на Донеччині й Луганщині, що села розбиті-зруйновані...
Чоловік, що розмістився на нижній полиці, мусить слухати це все. Він дуже ТОЛЕРАНТНИЙ: не сперечається, підтакує, лиш інколи намагається трохи заперечити, проте пані пре як танк. До речі, сам він тернополянин, тож бути толерантним йому досить важко. Проте роки, а ще діти, які живуть у Маріуполі (здається) зробили пана Петра більш терпимим.
Я намагаюсь не слухати, не нервувати і не встрягати в розмову, адже таким нічого не доведеш. Проте аж підстрибую на верхній полиці від обурення - і намагаюся заглибитись у читання книжки. До речі, дякую Богданові Теленьку! Його "Смак вовчої ягоди" таки дуже відволікає від навколишніх шумів.
Але ж не вилежиш нагорі весь день. Доводиться і вниз спускатися. А жінка ніяк не вгамується! Всі 16 годин писка не затулила! Та вже як мене почала повчати (декольте завелике, помада зачервона, і взагалі: "Чем Вы там занимаетесь? Стишки пишете? Пока мы вас кормим!") - я не витримала. Не пригадаю дослівно, що я їй сказала, але приблизно про те, що треба любити країну, в якій живеш, а як не любиш, те й маєш. Звісно, вона завелася впівоберта. Пан Петро почав МЕНЕ умовляти: "Не треба сваритись!" - хоч я і не думала продовжувати розмову. Тільки розповіла таку алегорію - йому розповіла, бо та пані верещала і навряд чи чула. "От уявіть собі, - кажу, - живуть сусіди, Петро і Василь. І схотів Василь захопити Петрову хату. Прийшов і каже: "Віддай мені!" Смішно, правда? З якого дива? Петро з жінкою взяли вила, гралі - і вигнали загарбника. Може, той потім вибачився, помирилися й далі мирно живуть - не знаю. Може, Василь досі зазіхає на Петрову хату, та хто ж йому дасть? А уявіть іншу ситуацію: Петрова жінка з Василем тягається, і коли прийшов сусід до їхньої хати, вона і сама не знає, кого хоче. Почнуть битися Петро і Василь, а вона то за одного, то за іншого, визначитися ніяк не може, хто багатший, хто більше дасть і з ким їй буде краще. І що далі? Хто б не переміг, не буде життя тій бабі ні з одним, ні з іншим. Може, котрийсь і залишиться, але ж поваги від нього не дочекаєшся. Та я думаю, що обоє її кинуть напризволяще. Хата холодна, все в хаті побите-потовчене... І хто винен?.."
Розказала я ту притчу, на ходу вигадану, і залізла далі на верхню полицю. А пані ще більше розходилася! Аж мій сусід зверху почав її укоськувати.
Що цікаво: весь вагон - плацкартний - те чув, та ніхто не встряг. Правильно, всі толерантні. Це добре, бо ж можна поїздку перетворити на величезну сварку чи бійку. До того ж, я впевнена, що кожний все одно лишився з власною думкою. АЛЕ! Чомусь так виходить, що розумні мовчать, вони толерантні, і звучить тільки голос безпардонної людини, яка всім нав'язує своє світобачення. І складається враження, що ВСІ ТАК ДУМАЮТЬ. У тому вагоні я відчувала безмежну самотність. Мені здавалося, що всі півсотні людей ненавидять Україну так само, як і та балакуча жінка. А я - нача єдина жива людина серед ходячих мертвяків (серіал дивитесь?). Та коли я промовила слово на захист Батьківщини, побачила, що багато людей мене підтримує, хай мовчки, хай ТОЛЕРАНТНО, але очі їхні і усмішки промовляли: "Ти молодець!" А сусід мій зверху зліз на нижню полицю і почав толкувати тій пані: "Запоріжжя не підтримало ЗНР - і живе мирно і спокійно. У нас немає війни, бо ми не кликали "руський мір", бо ми хотіли бути в Україні". Російською, до речі. Але по-українськи розважливо і спокійно.
До кінця поїздки всі ми помирилися, бо треба бути ТОЛЕРАНТНИМИ. Я переконана, що тільки добром можна достукатися до сліпих і глухих, а від агресії вони ще більше закриваються у своєму вузенькому світику.
Та все ж мій головний месендж сьогодні: треба бути толерантними, терпимими, поважати чужу думку, але мати власну і не боятися її висловлювати - спокійно, врівноважено, проте впевнено і з почуттям гідності. Кажуть, що твоя свобода закінчується там, де починається свобода іншої людини. Отже, треба поважати кордони свободи інших людей, але і свої кордони берегти!
Вітаю усіх з Міжнародним днем толерантності (який був учора)!
І слава Україні!
|