Сьогодні на «Голосі країни» мій улюблений Святослав Вакарчук сказав дівчині-поліцейській: «Дякую за службу! На вас дивиться вся країна». І я замислилась: справді, чому вся країна дивиться на нову поліцію? Тому, мабуть, що це експеримент щодо нашої національної спроможності, надія на оновлення. Ми дивимось, спостерігаємо: «А ну, будуть брати хабарі чи не будуть? Скільки протримаються?» Якщо вони вистоять, то, можливо, є надія щось змінити в нашій країні? Це наївно трохи… Але я теж хочу надії…

А ще мені смішно – і боляче, – коли люди зі злорадством кажуть: «Та беруть і будуть брати!» Так, ніби від того, що хтось поганий, ми самі стаємо кращими, вивищуємось над власною ницістю. Чесно, мене засмучують люди, які свої погані вчинки намагаються пояснити тим, що хтось теж так робить або ще й гірше: «То скільки я тієї кукурудзи з поля вкрала? Інші машинами крадуть! А от депутати ті…» І пішло-поїхало. Тобто, якщо хтось інший зробить більше зло, моє стане добром? Це що, математика? Хіба тут діє закон від’ємних чисел? Зло є злом, погані вчинки – поганими, а суддею має бути не закон, не людський осуд, а власне сумління.

Коли я відповідаю на такі закиди щодо поліції: «Ні, це не вони брали і будуть брати, це ви давали і будете давати!» – люди починають виправдовуватись: «Та що я? От якби всі…» І це «якби всі» – найбільше гальмо всього доброго, що є у нас і могло б бути. «Я б не крав, якби всі не крали», «Я б зробив, якби всі зробили»… Хто – всі? Всі – це я, і ти, і він. Я не краду, значить, уже не ВСІ крадуть. А якби ще ТИ не крав, то НАС було би більше!

Так, я знаю, це справді наївно… Але так хочу, щоби НАС було БАГАТО! Щоби вся Україна була МИ, а не ВОНИ!