«ПОЕТИЧНА ТОПОНІМІКА» – РЕАЛЬНА КНИГА ВІРТУАЛЬНОГО ТОВАРИСТВА

 14 грудня у Хмельницькій науковій публічній бібліотеці імені М. Островського відбулася презентація міжрегіонального літературно-художнього та краєзнавчого видання «Поетична топоніміка». Разом із упорядницею книги, поетесою та просвітянкою Любов’ю Сердунич, її представляли більшість співавторів із Хмельниччини.

Ідея видання такої книжки виникла під час спілкування у «Фейсбуці» авторів кількох проектів, присвячених літераторському відображенню Євромайдану і війни на Донбасі.

– Нам захотілося підкреслити, що, попри всі потрясіння, життя триває. Ідею такого видання запропонувала праправнучка Івана Франка по його братові Олеся Франко, а тему – Наталія Хаммоуда, котра мешкає у Тунісі, – розповіла Любов Сердунич. – У збірнику зосередилося дев’яносто творів із просвітницько-краєзнавчими довідками про села і міста України. Вони подані сімдесятьма сімома авторами. Найактивнішими виявилися літератори Хмельницької та Львівської областей – по дванадцять авторів, але неохопленими виявилися Херсонська, Луганська й Одеська області.

Як і більшість теперішніх антологій такого формату, видання книги здійснене коштом самих авторів. Після перших презентацій у Старій Синяві й Вінниці сорок нових поетів і прозаїків захотіли долучитися з творами. Зважаючи на це, голова обласної організації Національної спілки письменників України Василь Горбатюк побажав «Поетичній топоніміці» ще принаймні двох нових томів. Інший член НСПУ, Михайло Цимбалюк, представляючи свою добірку у книжці (про Моломолинці, Бакоту й Хмельницький), звернув увагу на тематику наступних видань: «Топоніміка – це не тільки назви сіл і міст (так звані астроніми). Адже є ще назви річок, озер, морів і боліт – гідроніми. Є і назви регіонів (хероніми) й гір (ороніми) тощо».

Один з авторів, композитор та аранжувальник Іван Пустовий, підкреслив значення таких видань: «Давно непокоїло мене, чому весь світ повинен знати про Бологоє або Комарово з відомих пісеньок, а про Віньківці чи Тополівку – ні». Він також презентував нову пісню на слова Любові Сердунич. Слово мали співавтори збірника: письменник, голова обласного товариства «Просвіта» Віталій Міхалевський, члени Конгресу літераторів України Володимир Захар’єв, Володимир Ярчук, Наталя Мазур, письменниця і просвітянка Ніна Шмурикова-Гаврилюк, Марія Мачківська, заступник директора обласної бібліотеки Олена Баваровська, співачка Раїса Осипова.

З Дунаєвецького району до «Поетичної топоніміки» потрапили три населених пункти: Дунаївці, про які написала Наталя Мазур, Залісці – батьківщина Володимира Захар’єва і Кривчик – моє рідне село.

Вірш про Кривчик я обов’язково колись напишу, а поки в збірці надруковано «Казку про Долю» і «Легенду про богурівську панночку».

(Записано з дотриманням лексичних та граматичних особливостей місцевої говірки)

Казка про Долю

Жили колись у Кривчику два брати – Микола та Петро. Микола був багатий, а Петро – бідний. Одного року наймився Петро до старшого брата пшеницю жати. Жне він день, жне другий. Братова* принесе харчів, то Петро навіть додому не йде. Ось на третю ніч чує бідняк – хтось збирає  колосся, снопи складає, соломою шелестить. Злякався спочатку Петро, за копою сховався. «Може, то злодії?» – думає. Але дивиться: жінка якась ходить, колоски збирає та в снопи підтикає, а васильок* вимикує.

Осмілів Петро, виліз з-за копи.

– Боже помагай! – каже.

– Казали боги, щоб ви помогли! – відказує молодиця.

– Хто ти: нечисть чи душа Божа? – питає бідний брат. – Тілько правду кажи, не бійсь мене. Не заподію шкоди трудящому.

– Нікого не боюсь, – посміхнулась жінка сумовито. – Я – твого брата Доля.

– Чом же така сумна? Брат мій багатий, веселий, гарно йому живеться.

– Багатий, та гнилий*! Забув, як серп у руці тримати, держить лише фляшку* та чарчину. Я одна за нього працюю. Та не маю більше сили й хотіння до того гниляки*. А ти, братчику, хоч лусни на полю, йому вшестко єдно*.

– То, може, до мене підеш? – просить Петро. – Живу самотою. Нема в мене нічого, тілько руки трудящі. Та тебе не зобіджу.

– Спасибі на добрім слові, та не можна мені до тебе перейти. В кожної людини своя Доля.

– Чом же в мене Долі нема?

– Як нема? – відказує молодиця. – Твоя Доля на Долах* біля кирниці* під колодою гола лежить.

Зчудувався Петро:

– Як же я знатиму, що то моя Доля?

– Бо лише ти бачити її можеш.

На тому й розійшлися.

Нарано* пішов молодший брат долю свою шукати, та й знайшов її під колодою, як обіцяно було. Лежить гарна дівчина, та невмивана, гола.

– Доле моя, що ж ти тут вилежуєшся? – питає. – Чи ти не знаєш, як мені без тебе сутужно*?

– Чом ні? Та не хочу я в землі колупатись. Хочу за прилавком сидіти. Попроси в брата карбованця, накупи стрічок і хрестиків – то я торгуватиму.

Пішов Петро до брата. А Микола п’є та гуляє – знати його не хоче.

– Позич мені, брате, одного карбованця, – просить бідняк.

– Коли ж ти віддаси? Де візьмеш? – комизиться багатій.

Не хотів Петро просити, та не може до Долі явитися з порожніми руками. Став навколішки та мало не плаче.

– Та позич уже, – вступилися Миколові приятелі.

Позичив. Накупив тоді бідний брат стрічок і хрестиків, поспродував, заробив три карбованці. Карбованця Миколові віддав, а на два накупив краму – і знову мав зиск; накупив більше, та й почав торгувати різним дрібним крамом. За певний час придбав конячину, купив хату, тоді й дівчину засватав.

Незадовго до весілля їхав Петро до Кам’янця за крамом. На півдорозі якісь хлопчаки почали насміхатися з нього і ну кидати камінці у прив’язану позад візка скриньку. Приїхав він у місто, подивився, а в скриньці – коштовне каміння. Повіз він скарб до самого короля, а той звелів відсипати йому грошей стільки, скільки вміститься у скриньку.

Повернувся Петро додому, купив млин на Тернавці, оженився. І відтоді зажив багато та щасливо. Та не через гроші. Бо скарб справжній – це душа добра й руки трудящі, а ще дружина кохана й купа діточок.

А скриню із золотом, що від короля отримав, на городі закопав.

Невідомо, чи знають нащадки, де те золото заховане, чи ні, та всі, хто живе на тому обійстю*, багаті та щасливі.

______________________________

* – діалектизми:

Братова – дружина брата.

Васильок – вид бур’яну.

Вшестко єдно – все одно, байдуже.

Гнилий – ледачий.

Гниляка – ледацюга.

Доли – назва однієї з частин села Кривчик.

Кирниця – криниця.

Нарано – вранці.

Обійстя – подвір’я.

Сутужно – важко, скрутно.

Тернавка – назва річки.

Фляшка – пляшка.

Легенда про богурівську панночку

Є в лісі, поблизу села Кривчик, пасіка. Колись на її місці був хутір Богурі, маєток панського управителя. Поряд з пасікою – старий, зарослий очеретом став. Місцеві жителі вважають це місце нечистим і намагаються обминати його подалі, особливо темної пори.

Розповідають, що колись у цьому ставу втопилася панночка, і тепер душа її не має спокою, тому з’являється пізнім подорожнім напівпрозорою дівчиною у білому весільному платті*.

Ніхто на знає, чи справді втопилася в ставу якась дівчина. Але старі люди оповідають давню легенду про красуню-панночку, що закохалася у таємничого парубка. Незнайомця того вона зустріла в лісі поблизу ставка. Він підійшов, з’явившись ніби з-під землі, зачарований її співом. Дівчина відразу замовкла, але він благав співати далі. Задивившись у зелені очі юнака, панночка й не помітила, як опинилась на березі ставу. Відвела погляд – і незнайомця ніби й не було.

Наступного дня, беручи з джерела воду, вона побачила у воді його обличчя, але мить – і видіння щезло.

Непомітно для себе самої панночка чимдалі частіше почала приходити до ставу і довго просиджувати на березі. На її спів з’являвся незнайомець, молодий та гарний, і сидів поряд, задивляючись красуні в очі, доки вона не замовкала. Припинявся спів – і юнак ніби розчинявся в повітрі. Хто він, звідки, як його звуть – дівчина не знала. Але роздивилась, що парубок дуже вродливий, стрункий, високий, очі зелені-презелені, а чорне блискуче волосся завжди вологе, ніби він тільки-но скупався.

На осінь просватали панночку. Але коли прийшов день весілля, вона втекла до ставка, заспівала й пірнула в темну воду. Шукали дівчину, шукали, та не знайшли навіть мертвого тіла. Ось і вирішили, що віддалася* панночка за водяника. А душа її неприкаяна бродить темними ночами, особливо коли почує спів, бо сама вже не здатна співати.

________________________

* – діалектизми:

Віддатися – вийти заміж.

Плаття – сукня.