27-28 серпня я побувала, як було сказано в афіші, «у чудових нетрях подільської Швейцарії», в унікальній «Миньковецькій державі» реформатора ХVIII-ХІХ ст. графа Ігнація Мархоцького.

У суботу разом з групою хмельничан відвідала приватний музей Мархоцького у Миньківцях, створений Володимиром Захар’євим, екскурсію провела Віра Спірякіна.

Потім ми були на фестивалі «Отроків – 2016». Хто був раніше, каже, що минулорічні фестивалі були кращі, але мені немає з чим порівнювати, тому я просто в захваті! Найбільше сподобалась купальня – і лазерне шоу. Хочу прихати сюди в міжфестивальний час, щоб спокійно все роздивитись, без натовпу.

Під час засідання «круглого столу» краєзнавців презентували 8-ий том «Наукових записок Центру мархоцькознавства».

На жаль, для презентації «Медоборів» не вистачило часу. Були наші «конгресівці» Михайло Цимбалюк, Борис Кузіна, Валентин Говорун, Іван Михайловський, Галина Корицька, Наталя Мазур, Марія Дем’янюк, а також голова обласного осередку Володимир Захар’єв.

Наступного дня, у неділю, ми вирушили з Отрокова до Миньковець через Притулівку, Кружківці, Мислібори, Заріччя (сподіваюсь, нічого не переплутала). Бачили стільки гарних місць, у які варто повернутися! Але не буду описувати: наступного разу сфотографую!

Після першої почався найголовніший захід, заради якого ми всі зібралися: «Поляк з великим українським серцем» – свято з нагоди 225-річчя Травневої конституції Речі Посполитої та прийняття «Права містечка Миньковець».

Ми, «конгресівці», брали участь у літературно-мистецькій композиції «Диво на подвір’ї графського музею». Виявилось, що ДИВО – це ми! J

Нижче розміщу вірші, які ми читали на святі.

Ще був концерт місцевої самодіяльності: виступали дуже гарні діти!

Після того милувались краєвидами Миньковець і пили мохіто на горі Бельмонт (але про це вже писала Наталя Мазур: https://www.facebook.com/photo.php?fbid=862600350551032&set=a.189157274562013.59079.100004032266471&type=3&theater ).

Ще ми дуже смачно пообідали в сільському будинку культури, поспілкувались і вирушили додому.

Вихідні пройшли не просто цікаво і весело – я стільки всього дізналась, побачила, зі стількома людьми познайомилась!

Дякую Володимиру Анатолійовичу за запрошення! Наступного року хочу приїхати знову!

Петро СТАРОСТА

ЗАГАДКОВИЙ КРАЙ

Заворожив мене куточок мальовничий –

Ясний подільської Швейцарії алмаз.

Крихке сіяння старожитності величне

Вражає душу колоритністю щораз.

В окрузі бродить дух Мархоцького бентежний,

Повсюди графа благородного сліди.

Сплелись в єдине маєстат і замку вежі,

Сучасне і могильні пращурів ряди.

Ледь чути звуки молитов у древній Ґроті,

Застиг, мов сфінкс, сивезний од років монах.

Стрічають подорожніх приязно ворота,

Які чатують пам’ять пана у віках.

Шумлять приглушено гіллям вузласті буки,

Слов’янський хрест оберігає давнину,

Їх не торкнулася руйнація і муки,

Пережили годину грізну не одну…

Цей край красивий в пагорбах манить до себе,

У сивих пам’ятках вчуваю гул віків.

В захопленні тобі складаю серцем треби:

Куточок щирий – загадковий Отроків.

Михайло ЦИМБАЛЮК

СКАРБИ

Нас певно спрагло зачекалися скарби,

німуючи у нетерпінні вибуховім.

Кургани, переховки, скрині, короби…

На віддалі віків, та ближче виднокола.

І джереліє красномовність давнини

не в золоті сліпім, не в бурштинах намиста.

Перлини і смарагди інші осягни –

прапрадідівську силу й мудрість осяйнисту.

Вона у мирнім ладі болохівських стріл,

в закланні животворчім, котрим жив Мархоцький,

в містах на дні у розповнілому Дністрі,

у фоліантах книг, літописів пророцьких.

В завалах забуття, у тлінні незнання

лежать коштовності, поглинуті містами.

А ми шукаєм вдачі, блудим навмання.

Та прийде час скарбів. Пора їх мудрості настане.

Галина КОРИЦЬКА

ПРАВИТЕЛЬ

Небо високе – світле і чисте.

В синім повітрі жайворів спів.

Свято дожинків... Поле врочисте,

Вільні селяни з навколишніх сіл.

Колос доспілий долу згинався,

Землю проорють сотні плугів.

Всіх подивує Мархоцький Ігнацій –

Другів і недругів, і ворогів.

Пари волів з позолоченим рогом,

Трон... Колісниця... Високий поміст.

Справи його і життєва дорога,

Мрія і дійсність на зламі століть.

Перша із них – Миньковецька держава.

Цвіт у найкращій з Подільських долин!

Воля... Реформи... Окраса і слава,

Пам’ять нащадкам усіх поколінь!

Наче й дивак... Але мудрий правитель!

Тога... Церера... Скіпетр у руці...

Як же це треба народ свій любити,

Часточку серця даруючи всім?!

Маргарита ШЕВЕРНОГА

ДИВАКИ, ФОРЕВЕР!

Володимиру Захар’єву,

мархоцькознавцю

Біда наша в тому, що ми не цінуємо пам’ять,

Руйнуємо замки заради примарних вигод,

Багатих не любимо, заздримо тим, кого славлять,

Каміння жбурляємо потай в сусідський город.

Ми хочемо жити, «не парячись», зручно і сито,

І байдуже нам, що під камінь вода не тече;

Аби тільки в мене вродило і визріло жито,

В сусіда ж засохне нехай або вигорить вщент.

Зате нас тривожить постійно: «А що скажуть люди?»

І ми живемо напоказ, милосердя творці!

Та є диваки – світлі, вільні від зла і облуди,

І їм навіть в кайф, що вони не такі, як усі.

Мабуть, натерпівся колись і Ігнацій Мархоцький

Насмішок і заздрості, злоби, непорозумінь:

«Ото землевласник, поміщик, багач, шляхтич польський!

А знищив кріпацтво у межах своїх володінь!»

З навколишніх сіл він створив Миньковецьку державу

І дав конституцію людям, парламент, суди,

Сусіди ж сприймали реформи його як забаву

Або смакували «дивацтва» на різні лади.

Він стільки зробив для людей! Різні мануфактури,

Майстерні і фабрики – люд працював, багатів.

А школи, лікарні! А пам’ятки архітектури!

Та інші цього не зробили б за десять життів!

Куди все поділося: храми, палаци, заводи?..

Столиця держави тепер – невелике село.

Із давніх-давен зберігають культуру народи,

А тут все зруйновано, хоч двісті років пройшло.

В радянські часи у маєтку – колгоспний корівник.

А що? Граф Мархоцький робочу худобу любив.

На місці Бельмонду співає обскубаний півник,

Богиня Церера селян закликає до жнив…

Та є і тепер диваки, слава богу, на світі!

По крихтах збирають історії рідної скарб.

Нехай ваше сонце навіки зависне в зеніті,

Натхнення та успіх ясніють палітрою барв!