НАШІ – НАЙКРАЩІ!

Що може бути кращим для учителя, ніж пишатися своїми учнями? Вкотре переконалася, що – нічого.

Мій учень Олександр Лавренюк – переможець конкурсу есе для десятикласників «Моя майбутня професія: планування і розвиток». Конкурс проходив у рамках проекту «Моя кар’єра в Україні», що має на меті показати молодому поколінню можливий шлях розвитку кар’єри та надихнути свідомо обирати майбутню професію.

З 1400 робіт, що надійшли на конкурс, журі відібрало 50 найкращих, і серед них була робота Саші. Разом з іншими щасливчиками він отримав запрошення відвідати Львів і взяти участь у регіональній зустрічі фіналістів конкурсу з Львівської, Волинської, Тернопільської, Чернівецької, Рівненської, Івано-Франківської, Закарпатської та Хмельницької областей.

27 квітня у приміщенні ІТЕА Hub (це коворкінг та міжнародний центр, що готує спеціалістів з ІТ сфери) десятикласники зустрілися з представниками Управління молоді Львівської ОДА, топ-менеджерами, підприємцями, успішними професіоналами, мали змогу поспілкуватися з ними і отримати поради з перших вуст стосовно побудови кар’єри в Україні.

Крім того, фіналісти конкурсу поділилися власними думками стосовно власного майбутнього, а ще об’єдналися у шість команд і працювали над створенням колажів на теми: «Мої професійні перспективи», «Мій вклад у розвиток України», «Як я планую зробити світ кращим», «Цікаві поради з планування кар’єри», «Професії майбутнього».

Цікаво було спостерігати, як молодь спілкується між собою і зі старшими людьми, які думки висловлює. Щиро кажучи, я раділа: і тому, що наші діти кращі за нас, більш розкуті і розвинуті, і тому, що знають мови, люблять читати, цілеспрямовані й мотивовані на постійне навчання і розвиток, а найбільше, що мій Саша – учень сільської школи – був одним із найкращих навіть на цій зустрічі, серед фіналістів престижного конкурсу. У більшості діти казали, що хочуть бути журналістами, перекладачами, політиками, письменниками, телеведучими, дехто мріє про кар’єру лікаря чи модельєра, учителя, управлінця… Та коли Олександр Лавренюк заявив, що збирається стати прикордонником, усі йому аплодували: і дорослі, й однолітки. Саша не багатослівний, не напористий, проте його команда (а в кожній з шести команд був лише один хлопець) стала найкращою і отримала запрошення на фінальну зустріч у Києві.

Я бажаю, щоб мрії цього талановитого і целеспрямованого хлопця здійснилися! І дякую батькам, які виховали таку гарну людину! А також окрема подяка за те, що саме завдяки Костянтину Петровичу і Ганні Степанівні – Сашиним батькам – змогла відбутися ця незабутня подорож до міста Лева!

Маргарита Шевернога,

учитель української мови та літератури

Рахнівського НВК «ЗОШ І-ІІІ ступенів, ДНЗ» Дунаєвецької міської ради

МОЯ МАЙБУТНЯ ПРОФЕСІЯ – ПРИКОРДОННИК

Я ніколи не замислювався над тим, ким бути. Завжди, з раннього дитинства, знав: буду військовим. Коли, дивуючись, мене запитували, чому, я відповідав: «Бо я чоловік!»

Дивувалися, тому що в нашій родині немає військових: хлібороби з діда-прадіда. Але всі служили у війську: і батько, і всі дядьки, і дід Петро. Ще зовсім малим я переглядав татів «дембельський» альбом – і захоплювався хлопцями у військових одностроях: які вони гарні, підтягнуті, а ще веселі, дружні! Можливо, через те, що в Кривчику мало дітей і мені ні з ким було гратися, я трохи заздрив тим хлопцям з фотокарток: вони завжди разом, їм ніколи не буває самотньо й сумно. Вони займаються спортом, мають добру фізичну форму, акуратні стрижки, гарно вдягнені – і мріяв опинитися серед них.

Тепер, коли я вже дорослий і маю обирати свій життєвий шлях, я уважніше приглядаюся до вибору професії. Адже фах – на все життя. Потрібно добре все зважити, оцінити свої здібності й можливості, щоби не було фальш-старту в професійному марафоні.

Зараз військовий – це не просто професія. Коли в країні війна, до війська мають іти всі чоловіки – якщо вони справжні чоловіки, патріоти, оборонці рідної землі, захисники своєї родини й Батьківщини.

То чи вартий я високого звання воїна-захисника? Чи не зганьблю свій рід? Чи зможу стати офіцером-професіоналом? Оцінюю свої фізичні якості й можливості: не скажу, що я богатир, але щодня займаюся спортом, бігаю, непогано граю у футбол, волейбол, маю оцінки високого рівня з фізичної культури. Крім того, я захоплююсь математикою й фізикою, маю непоганий багаж знань з історії, літератури, української та англійської мов. Розумію, що цього недостатньо, та маю надію вивчити все необхідне в найкращому навчальному закладі, до якого мрію вступити – у Хмельницькій національній прикордонній академії Збройних сил України імені Богдана Хмельницького.

Так, я хочу стати саме прикордонником! Що може бути почеснішим і більш необхідним, ніж охороняти кордони держави? І зараз, під час війни, і коли настане мир, прикордонники завжди мають бути насторожі. Їхнє завдання – слідкувати, щоб державний кордон не перетинали без дозволу, не провозили заборонені речі: зброю, наркотики, алкогольні й тютюнові вироби, певні продукти харчування, незадекларовані цінності (валюту, твори мистецтва, ювелірні вироби). Можуть намагатися провезти викрадених дітей, також дорослих людей – для рабського використання або з метою торгівлі органами, нелегальних працівників. Я хочу рятувати цих людей і запобігати злочинам. Знаю, що моя робота може бути небезпечною, але, упевнений, в академії мене навчать, що робити в критичних ситуаціях.

Серед «плюсів» моєї майбутньої професії також те, що вона зараз дуже актуальна, а тому добре оплачується: держава почала шанувати військових. Ще мені подобається, що я не сидітиму на одному місці: прикордонник – робота рухлива й не нудна. Дуже важливим (мабуть, інші хлопці мене зрозуміють) є володіння зброєю. А мама мріє, що в казармі я навчуся відповідальності, терплячості, мужності – і гарно застеляти ліжко.

Якщо ж без жартів, то я справді вірю в те, що бути військовим не тільки почесно, відповідально, необхідно для держави, а й цікаво, захоплююче і престижно!

Олександр Лавренюк,

учень 10 класу Рахнівського НВК «ЗОШ І-ІІІ ступенів, ДНЗ»