Марина*

…Коли душа ховає зерня полум’яної рослини – чуда, зроби їй це чудо, якщо ти спроможний.

О.Грін. «Пурпурові вітрила»

Хвилі лагідно цілували босі ноги. Нагрітий південним палючим сонцем пісок ще зберігав приємне тепло, і так хороше було йти берегом назустріч грайливому вітерцю… Край сонця вже купався в морі, запалюючи і небо, і хвилі багряною загравою вечірньої зорі. І десь там, на обрії, марились пурпурові вітрила корабля, на якому пливе до неї з невідомих країв казковий принц…

Марина завжди мріяла про море, з раннього дитинства, відтоді, як в бібліотеці їй на очі втрапила затерта, клеєна-переклеєна книжка Гріна про Ассоль і пурпурові вітрила. З тієї пори вона щоліта просила батьків відправити її в табір, хоч би до Одеси! Але «світило» їй лише море бур’янів, бурякової гички та кукурудзи…

Вчилась дуже гарно, була в усьому першою: сподівалась, що нагородять путівкою в «Артек». Але, мабуть, черга не дійшла до їхнього маленького села. А потім і взагалі піонери зникли разом з комсомолом, часи настали важкі, зарплатню не платили або давали «бартером», так що про море нічого було навіть і мріяти.

Марина довго не виходила заміж, хоч красою її Бог не обділив, розумом теж. Та в тому і біда: не могла собі знайти пари. Багато хлопців до неї залицялось, але вона швидко всіх спроваджувала. Один приходив на побачення неголений, інший – напідпитку, та найгірше, коли починали говорити. Марина нудилась, слухаючи, як влаштований трактор або хто кому пику натовк.

Закінчила педагогічний, пішла працювати в дитячий садочок. Заміж вийшла таки за тракториста, послухалась матері: «Он Микола який ставний! До того ж трактор у руках: і зорати, і привезти. Що ти викобенюєшся?  Принца чекаєш?» Та й справді, яка вже різниця? Хіба є тут хто кращий за Миколу?

Жили ніби непогано. Хату, бабчин спадок, відремонтували, придбали нові меблі. Городу мали багато, садок. Корова, свині, кури, гуси, кролі – всього вистачало. Синочок підростав, весь в батька – до ночі в тракторі разом копирсаються.

Але Марині чогось не вистачало. Пізно ввечері ледь жива від утоми заходила до хати, готувала вечерю для своїх трактористів, потім довго відмивала меншого (завтра ж до школи!), сяк-так під голосний храп чоловіка готувалась до занять – і, нарешті опинившись у ліжку, провалювалась у короткий сон. І знову їй снилось море, корабель з пурпуровими вітрилами, на палубі якого стояв прекрасний Грей і білозубо до неї усміхався…

Декілька років таємно від чоловіка Марина відкладала гроші. Не те щоб приховувала, просто не посвячувала його у цю маленьку таємницю, готуючи сюрприз. І коли назбиралась потрібна сума, за вечерею Марина урочисто оголосила, що цього літа вони їдуть на море. Уявляла, як зрадіє Владик, застрибає від радості. А чоловік здивується її ощадливості і теж, звичайно, зрадіє: Микола ж бо ніколи не був на морі.

Але такої реакції не чекала… Чоловік покрутив пальцем біля скроні: «Ти що, здуріла? Нікуди більше гроші діти?» А Владик зареготав: «Ну, ти й даєш! Море! Що ми там не бачили?» І собі – біля скроні. Марина заклякла. Не уявляла, що синочок може таке собі дозволити. «Та ж море… Ти оздоровишся. Побачиш багато нового…» Не встигла закінчити, як Микола гаркнув:

– Що ти мелеш? Яке море? Нікуди ми не поїдемо! Ти краще скажи, де ти гроші взяла?

– Наскладала…

– З чого ти могла наскладати? Брала з моїх заначок?

– Та ні, що ти! Зі своєї зарплати. Не купувала собі нічого, економила…

– Крала від сім’ї, значить?

Марина відчула, як образа і біль заповнюють все єство. По щоках котились сльози, але вона того не помічала. Ще сподіваючись умовити чоловіка, прошепотіла:

– Я про це все життя мріяла…

– Ти б краще мріяла ще одну корову купити!

Він ще щось волав, але нещасна жінка вже нічого не сприймала. Перед очима загойдалися зелені хвилі, вона чула тільки плескіт… Ще ні разу не втрачала свідомості, а тут якось накотилася слабкість, мабуть, перехвилювалась.

Перше, що відчула, коли прийшла до тями, – біль в палаючих щоках. То чоловік лупив щосили по обличчю:

– Ой, які ми ніжні! Досить прикидатись!

Ледве піднялась з підлоги, пішла умитись. В дзеркалі побачила себе і жахнулась: такий розпач і ненависть струменіли з очей, що самій стало страшно. Ні, так не можна. Потрібно заспокоїтись. Ранкове сонце розжене хмари. Все буде добре.

Але вранці нічого не змінилось. Під час сніданку Микола заговорив першим:

– Викинь дурне з голови. Ніякого моря.

Якби ж він сказав це якось інакше: лагідніше, спокійніше, не таким наказовим тоном, – Марина, може, і послухалась би. Але ж він був таким впевненим у жінчиній слухняності, що її «понесло»:

– Ти не хочеш? То ми з Владиком поїдемо.

– Владик не поїде.

– Тоді я поїду сама!

– Я тобі не дозволяю!

– Я що, дитина, щоб просити в тебе дозволу? Я доросла жінка! Сказала: поїду, значить, поїду!

– Тільки спробуй! Можеш тоді додому не повертатись!

Краще б Микола цього не казав. Його погрози мали зворотну дію.

Марина пішла на роботу, написала заяву на відпустку, одразу ж поїхала до міста, купила квиток на потяг до Євпаторії. Після того придбала бікіні (саме про такий купальник завжди мріяла, але ж не на город було його вдягати?), парео й інші пляжні речі. Повернувшись додому, нікого не застала. У хліві ревла худоба. Нагодувала, здоїла корову. Тільки тоді побачила на столі записку: «Мамо, ми у бабусі. Коли отямишся, покличеш».

Оце вже ні! Впоравшись із господарством, Марина лягла спати сама, вперше за багато років…

Більше доби хилитаючись у вагоні, жінка все думала про родину. Невже все скінчено? Не вірила в реальність того, що відбулося…

Збираючи валізу, Марина все чекала, що ось прийдуть її хлопці, вибачаться – і вона нікуди не поїде. Хіба ж річ у морі? Проживе без нього. Головне – родина, кохання, взаємоповага, розуміння… А море – тільки мрія!

Та коли, розчулившись від таких думок, вже готова була сама йти миритись, до хати ввалився Микола. П’яний, страшний, злий. Побачивши валізу, викинув її через вікно, розбивши шибку. Підскочив до дружини, схопив за волосся і зацідив просто в обличчя. А потім її теж викинув за поріг:

– Щоб я більше тебе не бачив!

Згадуючи про це, Марина мимоволі заплакала. Невже може так вчинити людина, яка тебе кохає? Виходить, Микола ніколи її не любив… Чого ж тоді плакати? От тільки як бути з Владиком? Невже вона і його втратила?

В розпачі від таких думок, Марина нічого вже не хотіла: ні півдня, ні моря, ні пурпурових вітрил… Знайшла дешеву кімнатку без зручностей, зате біля самого моря, заплатила за місяць наперед – і вирішила про все забути. Хоча б на місяць…

Марина уявляла себе русалкою: могла б цілодобово жити в морі! На березі зустрічала схід сонця, купалась і валялася на піску, аж допоки сонце не починало припікати. Тоді ховалася в кімнаті до вечора і виходила на прогулянку після п’ятої. Дивовижно: незважаючи на те, що ніхто не вчив її плавати, Марина почувалась у воді настільки природно, що могла б годинами гойдатися на хвилях без найменшого зусилля. Здавалось, вона створена саме для такого життя: плавати, засмагати і писати картини. Несподівано для самої себе Марина почала малювати. Спочатку невпевнено – пальцями на піску, потім купила фарби і папір – і одразу створила морський пейзаж такої краси, що хазяйка випросила і повісила в рамку на стіну.

Після першої вдалої спроби Марина зважилась придбати мольберт і олійні фарби. Спочатку писала в кімнаті в години сієсти, поступово насмілилась виходити на берег. З’явився і поціновувач – її чи мистецтва, поки що було незрозуміло.  Олег жив у Криму давно, чим займався – невідомо, але був досить багатою людиною. Такий висновок Марина зробила, проїхавшись на «Хюндаї» останньої моделі і відвідавши двоповерхову віллу – з басейном, оранжереями і власним винним погребом.

Крім того, Олег був надзвичайно гарний як на 45 років, мав вишуканий смак і лицарські манери. Невелика ошатна борідка лише підкреслювала аристократизм, та й платинові персні на довгих пальцях виказували особу непересічну.

Олег знався на мистецтві. Допомагав Марині невимушеними порадами, возив її на виставки і навіть допоміг продати першу картину – недорого, звичайно, але Марині й того вистачало на прожиття. Вона майже не їла, насолоджуючись свободою, морем, бризом, місячною доріжкою – і коханням.

Несвідомо, як і все, що вона робила тут, Марина кохалась з прекрасним принцом її дитячих мрій. Вона і не уявляла, що кохатись – це зовсім не те, чим вона займалась з чоловіком упродовж всього сімейного життя. Кохання – це теж мистецтво, яке дрімало в ній, як і вміння плавати, малювати. Вони насолоджувались одне одним, дарували щастя, спокій, натхнення…

Це не був курортний роман. Просто – РОМАН… Без питань і обіцянок, минулого і майбутнього… Не було відповідальності й обов’язків, тільки бажання: жити, кохати, бути щасливими…

Марина втратила відчуття часу. Можливо, завдяки тому, що першого ж дня втопила свій мобільний – не навмисне, звичайно: ненароком впустивши у воду, з переляком дивилась на чорний екранчик, звідки зникли всі номери, які пов’язували її з іншим святом, минулим. А тоді здмухнула з кінчика носа останню сльозу – і жбурнула телефон далеко в море! Тепер жила навіть без годинника, орієнтувалась у часі за сонцем. Та й навіщо їй було знати, котра година? Вона ж вільна!!!

Ось це почуття волі п’янило найбільше: про Миколу намагалась не згадувати. Сумувала за Владиком, проте повертатись поки що не збиралась. Часом їй навіть здавалось, що вона померла і потрапила до раю…

Непомітно збіг серпень, її другий місяць на морі, але жінка навіть не здогадувалась про це: в раю немає календаря… Тільки маленьке диво (останній подарунок моря, як виявилось) дав зрозуміти, що літо скінчилось: на початку вересня вода вночі починає світитись (завдяки люмінесцентному планктону), огортаючи тіло прозорим зеленкуватим тюлем. Коли рухаєшся, сяйво стає більш яскравим, створюючи неповторну ілюзію чаклування, перетворення, потойбічної краси. Марина пливла мерехтливою доріжкою, схожа на справжню русалку з зеленкуватим хвостом, виблискуючи примарною лускою з місячних промінчиків. Повертатись не хотілося, але змусила таки себе обернутись до місяця спиною: Олег  хвилювався на березі.

Коли вийшла з води – зовсім не соромлячись наготи, – він укутав їй плечі рушником і промовив ледь чутно:

– Тобі пора повертатись…

Не одразу зрозуміла, що саме він мав на увазі. Посміхнулась: турбується, аби не запливала далеко. Та він ніби прочитав її думки:

– Ми занадто далеко запливли з тобою… Важко буде повертатись…

Так Марина дізналась, що її вже давно розшукують. Сюжет про зникнення молодої жінки, люблячої дружини і матері 12-річного сина неодноразово показували по всіх каналах. Але ж вони не дивляться телевізор. Та сьогодні один з Олегових друзів зателефонував:

– Це не твою русалку в новинах показують? Дивись, друже, аби не «залетіти» за викрадення!

Ввімкнувши телевізор, Олег не одразу й упізнав на фото свою засмаглу красуню. Але, додивившись ролик до кінця, переконався, що це таки вона.

Так, йому теж пора повертатись. В Ірландію, де у нього родина, бізнес, друзі – обов’язки і справи. Щороку він приїжджав до Криму відпочити – душею й тілом. Майже завжди сам, спровадивши дружину на один з модних курортів. Тут він народився, і ніде йому не було так добре, як на цьому майже пустельному березі. Придбав віллу неподалік і насолоджувався самотністю. Але цього літа доля подарувала йому щастя спілкування з найпрекраснішою жінкою на світі – такою світло-романтичною, наївною і беззахисною, що ніби зійшла зі сторінок невмирущих книг Гріна. Не закохатись у неї було неможливо!  Олег навіть замість запланованих чотирьох тижнів провів тут вісім, всіма засобами віддаляючи мить розлуки. Та тепер чітко відчув: пора.

Вони розлучились без сліз. Не обмінялись адресами. Кожний повертався у власне життя, залишаючи палке кохання серед солоних хвиль…

Марина їхала з вокзалу на таксі: її багаж поповнився мольбертом і кофром з картинами, кримськими сувенірами і горщиком з кипарисом, який для неї власноручно посадив Олег. Трохи хвилювалась, не знаючи, як її зустрінуть вдома. Але була готова до всього. Дев’ять тижнів волі зробили її впевненою в собі, незалежною і сильною.

Таксі зупинилось перед ворітьми, водій виніс з машини речі і поїхав, а Марина все не наважувалась зайти до будинку. З подивом оглядала чисто виметене подвір’я, свіжопофарбовану огорожу, доглянутий квітник. Не стрималась – спершу навідалась до хліва, заглянула у курник: і тут попрацювали дбайливі руки господаря. Не полишало відчуття: вдома на неї чекали.

Марина не помилилась: посадивши її на потяг, Олег зателефонував за номером, наданим у телеефірі, і довго розмовляв з Миколою. Про що? Цього Марина не дізнається ніколи…

Микола ні разу не спитав дружину, що вона робила весь цей час без нього. Був щасливий, що таки повернулась. Тільки втративши, зрозумів, як сильно він її кохає… Не умів вибачатись. Просто обійняв міцно-міцно і боявся відпустити.

Повернувшись зі школи, Владик  побачив, що тато обіймає серед подвір’я якусь жінку. Та, впізнавши маму, кинувся їй на шию і заплакав: «Пробач, матусю! Я дуже тебе люблю!»

До вечора всі троє не відходили одне від одного. Роздивлялись сувеніри, слухали дивовижні розповіді, плакали і сміялись. Марина розставила свої картини у великій кімнаті. Хлопці захоплювались уголос її неочікуваним талантом, жартували: «Недарма твоє ім’я Марина, ти справжній мариніст!» І вже мріяли, що наскладають грошей і наступного літа поїдуть на море разом, утрьох.

Марина щасливо посміхалась. Кримська пригода поступово танула, поступаючись місцем радісному розумінню: вона знайшла те, що шукала – кохання і злагоду в рідному домі. Тепер вона сильна і може захистити свій дім від найстрашнішого шторму!

Раптом хлопці затихли. Серед морських пейзажів їхню увагу привернула одна картина: на блакитних хвилях мчався до берега красень-вітрильник. Він ніби справді наближався, якщо довго вдивлятися в одну точку. Вітрила виблискували пурпуром. За штурвалом стояв красень-капітан, одягнений у камзол з позолотою – омріяний принц. І схожий він був – Марина не повірила своїм очам! – на її чоловіка Миколу…

* Марина (фр. marine, італ. marina, від лат. marinus – морський) – жанр образотворчого мистецтва, що зображує морський пейзаж або події, які відбуваються на морі.

23.04.2012 р.