Цей ранок, похмурий і дощовий, приніс страшну звістку… І ніколи ж не заходжу зранку у Фейсбук! А тут тільки очі розплющила – і до монітору. А там – Василь… Як завжди, примружений і ледь усміхнений, дивиться просто в душу…

   Немає слів. Усі слова, пане Василю, Ви забрали з собою у вирій.

   А я ж уночі писала про смерть. Майже ніколи не пишу про смерть, а сьогодні – писала. Про смерть великої людини, яку неможливо забути, без кого не можеш жити… Писала про уявну людину, абстраговано. І сама не знала, де і чому виникли такі образи…

   Нічого не буває просто так. Життєве коло все більше і більше стискається, тому ми стаємо близькі, тому ми помічаємо те, на що раніше не звертали уваги… Та все одно нічого не можемо вдіяти…

   Востаннє ми бачилися с паном Василем у Жовкві, 11 лютого цього року. До пізньої ночі розмовляли. Він був повний нових планів та ідей. А вранці поїхав, не попрощавшись. І у мене залишилась книжечка, підписана для нього. Мала передати колись, та домовились зустрітися на «Арсеналі», як і минулого року. Не зустрілись… Та я й не дуже переймалась: ще зустрінемось! Хіба мало різних фестивалів?.. Я не знала, що часу майже не залишилось…

   Чомусь все відкладаю на потім. Думаю, що встигну. І не встигаю. Я не сказала Вам, пане Василю, що перечитала багато-багато Ваших новел і віршів. Не сказала, що насправді не любила їх читати, бо вони рвали серце і залишали гостряки в пам’яті, болючі, що змушували повертатися до них і думати, думати…

   «Література любить Василів!» – колись Ви мені сказали. Це правда. Особливо по смерті…

   Спочивайте з Богом, любий друже! Україна плаче сьогодні дощами – за Вами… І всі Ваші друзі, яких було багато, сумують… І поки не здатні осягнути цієї втрати…

   Для мене Василь Мошуренко – живий. А ви як собі знаєте…