Балет

«Балет – мистецтво для педиків!» – зверхньо видала сьогодні знайома пані, з вищою освітою, філологічною. На мій протест вона безапеляційно аргументувала: «Жінки там ніякі, зовсім без грудей, зате чоловіки демонструють усе своє «достоїнство» (вона так і сказала – «достоїнство»). Балет – мертвий вид мистецтва. Що там цікавого? Стрибають по сцені, як коні! А чого стрибають, не зрозумієш, доки не прочитаєш в програмці. Була я на тому балеті! Одного разу вистачило!» І найголовніше: «Балет би вже давно зник, як атавізм, якби не «голубі», яких в нас все більше і більше: вони одні його й дивляться!»

Щиро кажучи, я не ризикнула продовжувати суперечку (дуже вже емоційною видалась мені промова, та й автобус підійшов, а вести дискусію в громадському транспорті, особливо стосовно геїв і балету, не в моїх правилах). Можливо, я б узагалі забула про цю розмову, аж раптом, читаючи «Звірослов» Тані Малярчук, ось просто зараз, натрапляю на такий діалог:

«– …А ти коли-небудь була на балєті?

– Нє.

– Цікаво, як воно виглядає? Балєт…

– По телевізору деколи показують. Жінки в білих пишних сукнях скачуть по сцені, а чоловіки вдівають дуже облягаючі женскі капрони… так, що всьо видно… Не знаю, я не розуміюся на балєті».

І я замислилась… І не просто замислилась, а й хочу поділитися з вами цими думками. Отже, я і балет. Одразу смішно, еге ж?

Боюсь показатися дуже давньою, та в часи мого дитинства дівчата мріяли бути балеринами. Балерина – це було гарне, майже небесне створіння, ідеал вроди і об’єкт захоплення. Я теж мріяла стати балериною. І хоч розуміла, що з моєю комплекцією це неможливо, все одно мріяла. Та що там «мріяла» – я була балериною! Танцювала, поки нікого не було вдома, та це треба було бачити: крутила фуете, махала ногами вище голови, підстрибувала, як навіжена, а ще навчилася стояти на самісіньких пальчиках! Ні, я ніколи не збиралася бути професійною балериною, мені вистачало емоцій від уявних виступів. Тільки своєму чоловікові, одному-єдиному зі смертних, щастило час від часу бачити, як я танцюю балет (щоправда, недовго, бо на нього від сміху гикавка нападала), і це досі наша таємна зброя проти нудьги і поганого настрою.

Тобто, ви зрозуміли: балет я люблю! І досі не думала, що є люди, які агресивно його не сприймають. Хай не люблять (не всі здатні зрозуміти високе мистецтво), але щоб зневажати?..

Коли я вперше потрапила в Одеський оперний театр, він вразив мене своєю святковістю, багатством, урочистістю. Це досі, мабуть, най… найшикарніша (не могла підібрати іншого слова, яке б вмістило всі мої емоції) будівля. І перший балет, який я побачила, був на тему Вальпургієвої ночі. Можна подивитися в Інтернеті автора і назву, та я навмисно цього не роблю. Хай мої дитячі враження залишаться в дитинстві. І от з років 7-8 балет для мене – свято, чарівний світ, величезна праця, навіть сподвижництво заради краси…

Поки жила на Одещині, часто була в театрах, особливо під час студентських років. На опері засинала (пробачте!), а от балет… Хіба можна передати словами містерію звуків, образів, рухів, емоцій?..

Стосовно геїв. Так, я в курсі, що кажуть про танцівників балету. Та особисто мене це не обходить. Балет – це гарно! І погоджуюсь, особливо гарні чоловіки: які м’язи! Яка постава! Які вони граційні і сильні! А балерини схожі на дивовижні квіти – легкі, прозорі, невагомі… Не вірю, що це видовище викликає відразу в чоловіків нормальної сексуальної орієнтації.

Між іншим, у червні мені пощастило побувати на «Лебединому озері» в Київській опері. Був аншлаг! (Це для тих наголошую, хто вважає, що балет – мертве мистецтво). Присутні чоловіки (яких було, мабуть, рівно половина) зовсім не скидалися на геїв. Можливо, не всі були в захваті, та поводились достойно. А ті, кого я встигла опитати (так, у мене ж постійно в голові матеріали для можливих журналістських досліджень), висловлювалися дуже позитивно і з повагою до цього жанру мистецтва.

Погоджусь, що я не об’єктивна. Тому прошу висловитись вас: а як ви ставитесь до балету? (Сексуальну орієнтацію можна не називати).